Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

— Ось наслідки суєтної світської пишноти: ви, певне, звикли до усміхнених облич, які є справжнім вертепом брехні та облуди. Істина сувора, пане. Та хіба не суворим є й наш обов’язок тут, на землі? Треба подбати, щоб ваша свідомість не піддавалася цій слабості — надмірній чутливості до суєтних принад зовнішності.

— Якби вас не рекомендували мені, — провадив абат Пірар, знов переходячи з очевидним задоволенням на латинь, — якби вас не рекомендувала мені така людина, як абат Шелан, я розмовляв би з вами суєтною світською мовою, до якої ви, здається, звикли. Повна стипендія, про яку ви просите, — річ, скажу я вам, майже неможлива. Але мала була б нагорода абатові Шелану за його п’ятдесятирічні апостольські труди, якби він не міг розраховувати хоч на одну стипендію в семінарії.

Потім абат Пірар порадив Жульєнові не вступати без його згоди ні до яких таємних товариств чи братств.

— Даю вам слово честі, — сказав Жульєн з палкістю чесної людини.

Ректор семінарії вперше широко усміхнувся.

— Це слово зовсім не годиться тут, — сказав він, — воно занадто нагадує про суєтну честь мирян, яка так часто призводить їх до помилок і навіть до злочинів. Ви мусите слухатись мене в силу параграфа сімнадцятого булли Unam ecclesiam святого Пія V. Я ваш духовний наставник. У цьому домі, любий мій сину, слухати — значить коритись. Скільки у вас грошей?

«Все зрозуміло, — подумав Жульєн, — саме тому я й став «любим сином».

— Тридцять п’ять франків, отче.

— Записуйте докладно, на що ви витрачатимете ці гроші. Вам доведеться звітувати переді мною.

Ця тяжка розмова тривала три години. Потім Жульєн покликав воротаря.

— Проведіть Жульєна Сореля в келію номер сто три, — сказав йому абат Пірар.

На знак особливої ласки він дав Жульєнові окреме помешкання.

— Віднесіть туди його валізу! — додав він.

Жульєн опустив очі і побачив просто перед собою свою валізу: виявляється, він дивився на неї протягом трьох годин, але не пізнавав її.

Вони прийшли в келію № 103; це була маленька кімнатка на вісім квадратних футів на горішньому поверсі будинку; вікно її виходило на фортечний вал, за яким видніла красива рівнина по той бік річки.

— Який чарівний краєвид! — вигукнув Жульєн. Але, звертаючись так сам до себе, він не відчував того, що означають ці слова. Бурхливі переживання, яких він зазнав за своє коротке перебування у Безансоні, остаточно знесилили його. Він сів біля вікна на єдиний стілець, що був у келії, і відразу поринув у глибокий сон. Жульєн не чув дзвону ні на вечерю, ні на вечірню молитву; про нього забули.

Коли другого ранку перші промені сонця розбудили його, він побачив, що спав на підлозі.

XXVI. РІД ЛЮДСЬКИЙ, АБО ТЕ,

ЧОГО БРАКУЄ БАГАТІЮ

Я сам-один на білому світі, нікому нема ніякого