Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

«Прошу у вас для Жульєна Сореля стипендії; він її заслуговує, бо може скласти всі потрібні іспити. Я його трохи навчив теології, старої доброї теології Боссюе, Арно, Флері. Якщо хлопець вам не підходить, відішліть його до мене: директор притулку для бідних, якого ви добре знаєте, хоче взяти його на вісімсот франків гувернером до своїх дітей. Душа моя спокійна, дякувати Богові: я починаю звикати до жахливого удару, що спіткав мене. Vale et me ama»[19].

Абат Пірар повільніше прочитав кінець листа і з зітханням вимовив підпис: «Шелан».

— Душа його спокійна, — сказав він, — і справді, його доброчесність заслуговувала на таку нагороду; якби й мені дарував її Господь, коли проб’є мій час!

Він підвів очі й перехрестився. Побачивши цей святий знак, Жульєн відчув, як помалу розвіюється смертельний жах, що охопив його з хвилини, коли він увійшов у цей дім.

— У мене тут триста двадцять один учень, що сподіваються здобути духовний caн, — нарешті сказав абат Пірар суворим, але не лихим голосом, — з них тільки сім чи вісім були мені рекомендовані такими людьми, як абат Шелан; отже, серед трьохсот двадцяти одного ви будете дев’ятим. Але моє заступництво — це не ласка, не потурання, а лише подвоєна пильність і суворість щодо гріхів. Підіть замкніть оті двері на ключ.

Жульєн через силу перейшов кімнату, і йому вдалося втриматись і не впасти. Він помітив, що віконце біля вхідних дверей виходить на зелену околицю, глянув на дерева, і йому стало легше, наче він побачив давніх друзів.

— Loquerisme linguam latinam? (Чи розмовляєте ви латинською мовою?) — спитав його абат Пірар, коли він повернувся до столу.

— Ita, pater optime (Так, преподобний отче), — відповів Жульєн, потроху отямлюючись, хоч справді жодна у світі людина не здавалась йому менш «преподобною», ніж абат Пірар за ці півгодини.

Розмова провадилась далі латинню. Вираз абатових очей поступово ставав не таким суворим. Жульєн потроху заспокоювався. «Який же я кволий, — думав він, коли на мене так вплинула ця показна доброчесність! Це, мабуть, такий самий шахрай, як і пан Маслон». І Жульєн з задоволенням похвалив себе в думці за те, що здогадався сховати майже всі свої гроші в чоботи.

Абат Пірар проекзаменував Жульєна з теології і був вражений його знаннями. Ще більше він здивувався, коли почав докладно питати юнака Святе Письмо. Проте, коли дійшла черга до учення отців церкви, він виявив, що Жульєн нічого не знає, навіть не чув імен таких святих, як Ієронім, Августін, Бонавентура, Василій та інших.

«Оце вона й є, — подумав абат Пірар, — ота фатальна схильність до протестантства, яку я завжди закидав Шеланові. Поглиблене, надміру поглиблене знання Святого Письма!»

(Жульєн тільки що виклав йому деякі міркування, — хоч про це його не питали, — щодо часу, коли насправді написані були «Книга буття», «П’ятикнижжя» тощо).

«До чого можуть призвести такі нескінченні міркування про Святе Письмо, — подумав абат Пірар, — як не до його особистого тлумачення, тобто до найжахливішого протестантизму. І поруч з цими небезпечними знаннями — ніякого знайомства з отцями церкви, що могло б урівноважити цей нахил».

Але директор семінарії був приголомшений остаточно, коли запитав Жульєна про духовну владу папи і почув не положення старої галліканської церкви, а точний переказ мало не всієї книги пана де Местра.

«Дивак цей Шелан, — подумав абат Пірар, — чи не для того він дав йому цю книгу, щоб навчити його не ставитись до неї серйозно?»

Марно ставив він запитання, щоб дізнатися, чи справді Жульєн вірить у доктрину де Местра. Юнак відповідав точно за книжкою, напам’ять. Тепер Жульєн зовсім опанував себе. Після тривалого іспиту йому здалося, що суворість пана Пірара до нього була тільки удавана. І справді, якби не правила надзвичайної суворості, яких абат Пірар дотримувався ось уже п’ятнадцять років щодо своїх учнів, котрих він навчав теології, ректор семінарії розцілував би Жульєна в ім’я логіки, — такі чіткі, точні й ясні були його відповіді.

«Це сміливий і здоровий розум, — думав він, — але тіло кволе».

— Часто ви так падаєте? — спитав він Жульєна по-французькому, показуючи пальцем на підлогу.

— Це зі мною вперше, — відповів Жульєн, — мене налякало обличчя воротаря, — додав він, почервонівши, як хлоп’я.

Абат Пірар ледве помітно всміхнувся: