Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

— Ваше ім’я?

— Жульєн Сорель.

— Ви дуже спізнилися, — сказав той, знов уп’явшись у нього своїми грізними очима.

Жульєн не міг витримати цього погляду: простягши руку, немов намагаючись за щось ухопитись, він раптом упав на підлогу.

Чоловік подзвонив. Жульєн утратив тільки здатність бачити й рухатись, але він чув, як до нього хтось підійшов.

Його підняли й посадовили на дерев’яне крісло. Він почув, як страшний чоловік сказав до воротаря:

— У нього, мабуть, падуча. Тільки цього бракувало!

Коли Жульєн спромігся розплющити очі, чоловік з червоним обличчям знову писав; воротар зник. «Треба бути мужнім, — сказав сам собі наш герой, — і особливо приховати те, що я почуваю (його страшенно нудило). Якщо зі мною щось трапиться, вони бозна-що про мене подумають». Нарешті чоловік перестав писати і, скоса глянувши на Жульєна, — спитав:

— Ви можете відповідати на мої запитання?

— Так, пане, — сказав Жульєн слабким голосом.

— А! Це добре.

Чорний чоловік підвівся і, висунувши скрипучу шухляду свого ялинового стола, почав нетерпляче шукати в ній якогось листа. Знайшовши його, неквапливо сів і, знов глянувши на Жульєна так, наче хотів відібрати в нього рештки життя, мовив:

— Мені рекомендує вас пан Шелан; це був найкращий кюре в єпархії, доброчесна людина, яких мало, і мій друг ось уже тридцять років.

— Отже, я маю честь говорити з паном Піраром, — ледь чутно сказав Жульєн.

— Очевидно, — відказав ректор семінарії, сердито глянувши на нього.

Очиці його заблищали ще дужче, і куточки рота мимоволі сіпнулись. Це було дуже схоже на пащу тигра, що заздалегідь смакує, яку матиме насолоду, пожираючи здобич.

— Лист пана Шелана короткий, — сказав він, ніби розмовляючи сам із собою. — Intelligenti pauca[18]. В наші часи що коротше писати, то краще!

Він прочитав уголос:

— «Посилаю до вас Жульєна Сореля з нашої парафії, якого я хрестив майже двадцять років тому. Він син заможного тесляра, але той нічого йому не дав. З Жульєна вийде чудовий працівник на Господньому винограднику. Пам’ять і кмітливість — все в нього є, є й розуміння. Але чи тривале його покликання? Чи щире воно?»

— Щире? — здивовано повторив абат Пірар, глянувши на Жульєна; але тепер погляд його вже був трохи людяніший. — Щире? — перепитав він тихіше й заходився читати далі.