Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

— Ой Боже мій! — злякано вигукнула добра хазяйка. — Не кажіть про це так голосно; в Безансоні чимало негідників, вони вас вмить обікрадуть. Особливо ніколи не заходьте до кав’ярні, там повно шахраїв.

— Справді? — сказав Жульєн, якого ці слова примусили замислитись.

— Не ходіть нікуди, тільки до мене, я вас частуватиму кавою. Пам’ятайте, що тут ви знайдете жінку, яка почуває до вас приязнь, і гарний обід за двадцять су; вірте моєму слову, так воно і є. Тепер сідайте до столу, я сама вам подам.

— Я не можу їсти, — сказав Жульєн, — я занадто хвилююсь, адже прямо звідси я піду до семінарії.

Але добра жінка випустила його тільки тоді, як понабивала йому кишені всякою їжею. Нарешті Жульєн попростував до страшного закладу, а хазяйка, стоячи на порозі, показувала йому дорогу.

XXV. СЕМІНАРІЯ

Триста тридцять шість обідів по вісімдесят три

сантими, триста тридцять шість вечер по тридцять

вісім сантимів, шоколад для тих, кому належить;

скільки ж можна заробити на постачанні?

Безансонський Вально

Ще здаля Жульєн побачив на дверях залізного золоченого хреста. Він повільно наблизився, ноги його підломлювались. «Так ось воно, це земне пекло, з якого мені вже не вийти!» Зрештою він наважився подзвонити. Дзвінок розлігся лунко, немов у порожньому приміщенні. Хвилин через десять якийсь блідий, одягнений в чорне чоловік відчинив двері. Жульєн глянув на нього і миттю опустив очі. Дивне обличчя було в цього воротаря. Зіниці його зелених банькатих очей були круглі, немов у кішки; застиглі контури повік свідчили про те, що від цієї людини годі було чекати співчуття; тонкі губи півколом прикривали випнуті зуби. Проте в обличчі не було нічого злочинного, скоріше, воно було позначене тією цілковитою байдужістю, яка викликає в молодої людини найбільший жах. Єдине почуття, яке Жульєн міг прочитати з першого погляду на цьому довгастому обличчі святенника, було найглибше презирство до всього, про що б з ним не заговорили, крім нагороди на небесах.

Жульєн з деяким зусиллям підвів очі; серце його калаталося, а голос тремтів, коли він вимовив, що йому треба бачити пана Пірара, ректора семінарії. Не відповівши ні слова, чоловік у чорному зробив йому знак іти за ним. Вони піднялися на другий поверх широкими сходами з дерев’яними поручнями; криві східці похилились у бік, протилежний од стіни, і, здавалося, ось-ось заваляться зовсім. Маленькі двері, над якими був прибитий великий надмогильний дерев’яний хрест, пофарбований чорною фарбою, насилу відчинились, і воротар завів його до низької темної кімнати з побіленими вапном стінами, на яких висіли дві великі, потемнілі від часу картини. Тут Жульєна залишили самого. Він стояв страшенно пригнічений, серце його шалено билось, він заплакав би, але не смів. Мертва тиша панувала в домі.

За чверть години, що здалися йому добою, воротар із зловісним обличчям знову з’явився у дверях у протилежному кінці кімнати і мовчки подав знак іти за ним. Жульєн увійшов у кімнату, ще більшу, ніж перша: сюди ледве доходило світло. Стіни теж побілені, меблів майже не було. Тільки в куточку біля дверей Жульєн, проходячи, побачив нефарбоване дерев’яне ліжко, два солом’яні стільці і необбите крісло з ялинових дощок. На другому кінці кімнати, біля віконця з пожовклими шибками й кількома квітками в брудних вазонах, він помітив одягненого в стареньку сутану чоловіка, що сидів біля столу. Вигляд у нього був розгніваний. Він брав із стосика перед собою маленькі квадратні папірці і, написавши на кожному кілька слів, розкладав їх на столі. Він не помічав присутності Жульєна, що стояв нерухомо серед кімнати, там, де його залишив воротар, який пішов, зачинивши за собою двері.

Так минуло хвилин десять: скромно вдягнений чоловік за столом усе писав і писав. Жульєн був такий схвильований і наляканий, що йому здавалося: він от-от упаде. Який-небудь філософ, може, й помиляючись, сказав би: «Потворне жахливо діє на душу, створену любити прекрасне».

Чоловік, що писав за столом, підвів голову; Жульєн помітив це не відразу, і навіть помітивши, й далі стояв нерухомий, немов на смерть вражений грізним поглядом. Наче крізь серпанок, Жульєн бачив довгасте обличчя, вкрите червоними плямами, яких не було тільки на мертвотно блідому лобі. Між червоними щоками й білим лобом виблискували маленькі чорні очиці, що могли б злякати й найхоробрішого. Густе, гладеньке й чорне, як смола, волосся облягало величезне чоло.

— Ви підійдете сюди чи ні? — нарешті нетерпляче буркнув чоловік.

Жульєн непевною ходою рушив з місця; мало не падаючи і геть пополотнівши, він спинився за три кроки від нефарбованого столика, вкритого квадратними папірцями.

— Ближче, — сказав чоловік у сутані.

Жульєн зробив ще крок і простяг руку, наче шукаючи підтримки.