Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

роїться в голові двадцятирічного

юнака! Як усе це відвертає від

кохання!

Барнав

Нарешті далеко попереду, на горі, він помітив чорні стіни — це видніла безансонська фортеця. «Яка була б величезна різниця, — сказав він собі, зітхнувши, — коли б я з’явився в цю дивовижну фортецю як підпоручик одного з полків, залишених тут для оборони міста».

Безансон не тільки одне з найкрасивіших міст Франції, в ньому можна зустріти багато благородних і розумних людей. Але Жульєн був усього-на-всього селянським парубком і не мав ніякої змоги познайомитися з видатними людьми.

Він узяв у Фуке простий костюм і в такому одязі перейшов через підйомні мости. Начитавшись про облогу тисяча шістсот сімдесят четвертого року, він захотів, перш ніж поховати себе в семінарії, оглянути кріпосні укріплення. Кілька разів його трохи не арештували вартові; він пробирався в такі місця, куди військова влада нікого не допускає, щоб мати змогу продавати щорічно на дванадцять чи п’ятнадцять тисяч франків сіна.

Високі стіни, глибокі рови, грізні гармати протягом кількох годин поглинали всю його увагу. Та ось, проходячи бульваром, він побачив перед собою велику кав’ярню і, зачудований, спинився: хоч слово «кав’ярня» було написане великими літерами над двома величезними дверима, Жульєн не міг повірити очам. Подолавши свою боязкість, він наважився зайти й опинився в залі кроків тридцяти чи сорока завдовжки; стеля в ній здіймалась принаймні футів на двадцять. Сьогодні все здавалось йому незвичайним.

На двох більярдах ішла гра. Маркери вигукували рахунок, гравці бігали навколо більярдів, оточених глядачами. Клуби тютюнового диму оповивали юрбу синюватою хмарою. Жульєнову увагу привернули високі чоловіки з похилими плечима, важкою ходою, неймовірними баками і в довгих сюртуках. Ці доблесні нащадки стародавнього Бізонтія не розмовляли, а кричали, вдаючи з себе грізних воїнів. Жульєн завмер на місці від захоплення. Він думав про неосяжність і розкіш цього великого міста, яким був Безансон. Він не наважувався замовити чашку кави в одного з тих молодиків із зверхнім поглядом, які викрикували рахунок гри.

Але дівчина, що сиділа за прилавком, помітила вродливого юного провінціала, що стояв за три кроки від груби з пакунком під пахвою і уважно розглядав бюст короля з чудового білого гіпсу. Та дівчина з Франш-Конте, висока, ставна і чепурно вбрана, як це годиться для такої кав’ярні, вже двічі тихо покликала, щоб почув тільки Жульєн: «Пане! Пане!» Жульєн, зустрівшись поглядом з великими, синіми, напрочуд лагідними очима, зрозумів, що вона звертається саме до нього.

Він швидко, як на ворога, пішов до прилавка, де стояла красуня. Від різкого поруху пакунок його випав.

Яким жалюгідним здався б наш провінціал юним паризьким ліцеїстам, що вже в п’ятнадцять років уміють увійти до кав’ярні з винятковою гідністю! Проте ці хлопці, так добре вимуштрувані в п’ятнадцять років, стають звичайними у вісімнадцять. Непереборна сором’язливість, що зустрічається в провінції, іноді переборює себе, і тоді вона виховує волю. Підходячи до молодої та ще й вродливої дівчини, що сама заговорила до нього, Жульєн подолав ніяковість і, осмілівши, подумав: «Скажу їй щиру правду».

— Пані, я вперше в Безансоні. Мені хотілося б купити чашку кави і шматок хліба.

Дівчина посміхнулась і зашарілася, вона боялась, що гравці в більярд помітять гарного хлопця і почнуть глузувати з нього, а він тоді злякається й не прийде більше в кав’ярню.

— Сідайте тут, біля мене, — сказала вона, вказавши на мармуровий столик, який майже зовсім ховався за великою стойкою з чорного дерева, що виступала в залу.

Дівчина перехилилася через прилавок, що дало їй змогу показати свій гнучкий стан. Жульєн помітив це, і думки його враз набули іншого напрямку. Красуня поставила перед ним чашку, поклала цукор і хліб. Їй не хотілося кликати офіціанта, щоб той приніс кави, бо вона розуміла, що, коли той підійде, вона не буде вже на самоті з Жульєном.

Жульєн замріявся, порівнюючи в думці красу цієї веселої білявої дівчини з деякими хвилюючими спогадами, які раз у раз поставали перед ним. Згадавши, як палко його кохали, він майже позбувся своєї ніяковості. Красуні досить було глянути Жульєнові в очі, щоб зрозуміти все.

— Тут так накадили, що дихати нічим, приходьте снідати завтра до восьмої ранку, я тоді майже сама.

— А як вас звуть? — запитав Жульєн, усміхаючись несміливо і з щирим захопленням.

— Аманда Біне.