Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

— Та я ж ні на хвилину не мав на думці прийняти ту пропозицію, — повторював Жульєн. — Ви мене привчили до пристойного вишуканого життя, я не міг би стерпіти брутальності тих людей.

Але жорстока необхідність залізною рукою зламала Жульєнову волю. Він утішав свої гордощі тим, що приймає ці гроші від вер’єрського мера тільки в борг і навіть дасть розписку з зобов’язанням сплатити всю суму з відсотками протягом п’яти років.

В пані де Реналь і досі було заховано кілька тисяч франків у гірській печері.

Вона запропонувала йому ті гроші, з трепетом чекаючи, що він відмовиться і тільки розгнівається на неї.

— Невже ви хочете, — сказав Жульєн, — щоб спогади про наше кохання стали мені осоружними?

Нарешті Жульєн покинув Вер’єр. Пан де Реналь був безмежно щасливий, бо в ту фатальну хвилину, коли він запропонував гроші Жульєнові, той не знайшов у собі сили прийняти таку жертву і категорично відмовився. Пан де Реналь кинувся йому на шию з слізьми на очах. Жульєн просив у нього рекомендаційного листа, і мер від надміру почуттів не міг знайти досить пишних виразів, щоб звеличити всі його чесноти. В нашого героя було заощаджено п’ять луїдорів, і він збирався позичити стільки ж у Фуке.

Він був глибоко схвильований. Але, відійшовши на льє від Вер’єра, де залишив незвичайне кохання, він уже ні про що більше не думав і лише уявляв собі, яке це щастя побачити таке велике місто, справжню фортецю, як Безансон.

Протягом цієї короткої триденної розлуки пані де Реналь була жертвою одної з найжорстокіших ілюзій кохання. Життя її було майже стерпним, бо між її теперішнім становищем і страшним горем, що чигало на неї, мало відбутися ще останнє побачення з Жульєном. Вона лічила години й хвилини, які ще залишились до цього побачення. Нарешті на третю ніч вона почула здалеку умовний сигнал. Подолавши тисячу небезпек, Жульєн прийшов до неї.

З цієї хвилини вона могла думати лише про одне: «Я бачу його востаннє». Вона не відповідала на пестощі свого друга і була мов напівтруп, у якому ледве жевріє життя. Коли вона силувала себе сказати, що кохає його, це звучало так вимушено, що можна було подумати протилежне. Ніщо не могло відігнати страшної думки про вічну розлуку. Жульєн, з його недовірливістю, подумав, що його вже забули. Та коли він висловив свою образу з цього приводу, вона не відповіла жодним словом, тільки по щоках її покотились великі сльози, і рука її конвульсивно стиснула його руку.

— Та, Боже мій, як же ви хочете, щоб я вам вірив, — казав Жульєн у відповідь на скупі запевнення своєї коханої, — ви, мабуть, виявили б у сто разів більше щирої приязні до пані Дервіль чи просто до якоїсь знайомої.

Закам’яніла пані де Реналь не знала, що відповісти.

— Горе моє нестерпне... Одна надія — смерть... Я почуваю, як серце моє холоне...

Такі були найдовші відповіді, яких він міг добитись.

Коли почало розвиднятись і йому час було йти, сльози пані де Реналь зовсім висохли. Вона мовчки дивилась, як Жульєн прив’язує до вікна мотузку з вузлами, і не відповідала на його поцілунки. Марно казав він їй:

— Ось ми й дійшли того стану, якого ви бажали. Тепер ви житимете з спокійним сумлінням. Вам уже не ввижатиметься близька смерть дітей, як тільки вони хоч трішечки захворіють.

— Дуже шкода, що ви не можете поцілувати Станіслава, — сказала вона холодно.

Кінець кінцем Жульєн так і пішов, глибоко вражений холодними обіймами цього живого трупа, і протягом кількох льє не міг думати ні про що інше. Серце його краялось, і, йдучи до перевалу, доки видно було дзвіницю вер’єрської церкви, він часто оглядався.

XXIV. ВЕЛИКЕ МІСТО

Який галас! Скільки заклопотаних

людей! Скільки думок про майбутнє