Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

Тут Цінгареллі, не тямлячи себе від люті, щосили смикає дзвоник:

«Вигнати Джеронімо з консерваторії!» — кричить він несамовито.

Ось так мене й вигнали, а я реготався на все горло. Того самого вечора я співав арію Moltiplico. Полішинель збирається одружитись і перелічує на пальцях речі, потрібні йому, щоб завести господарство, весь час збиваючись з рахунку.

— Ах, пане, зробіть ласку, заспівайте нам цю арію, — сказала пані де Реналь.

Джеронімо заспівав, і всі сміялись до сліз. Синьйор Джеронімо пішов спати тільки о другій годині, зачарувавши всю сім’ю своїми манерами, чемністю й веселою вдачею.

На другий день пан і пані де Реналь дали йому листи, потрібні для того, щоб бути рекомендованим до французького двору.

«Отже, скрізь панує фальш, — думав Жюльєн. — Тепер синьйор Джеронімо поїде в Лондон і матиме шістдесятитисячну платню. А без спритності директора Сан-Карліно про його божественний голос дізналися б, мабуть, років через десять... Слово честі, я волів би краще бути цим Джеронімо, ніж паном де Реналем. Правда, співака не так поважають у суспільстві, зате в нього немає таких неприємностей, як оці торги, та й живеться йому веселіше».

Одна річ дуже дивувала Жульєна: тижні, які він провів на самоті у Вер’єрі, в домі пана де Реналя, були для нього сповнені щастя. Огида й нудьга проймали його тільки під час званих обідів. Зате на дозвіллі він міг без перешкоди читати, писати, міркувати в порожньому домі. Його сліпучі мрії не порушувалися щохвилини жорстокою потребою вгадувати порухи ницої душі, та ще й обманювати її лицемірними вчинками і словами.

«Може, щастя ось тут, зовсім близько?.. Адже на таке життя не треба багато грошей. Я можу або одружитися з мадемуазель Елізою, або стати компаньйоном Фуке... Проте хоч подорожній, піднявшись на круту гору, з насолодою сідає відпочити на її вершині, чи був би він щасливий, коли б його примусили відпочивати вічно?»

Пані де Реналь мучили страшні думки. Всупереч своїм попереднім намірам, вона розповіла Жульєнові всю історію з торгами. «Для нього я, здається, ладна порушити всі свої клятви!» — думала вона.

Не вагаючись, вона пожертвувала б своїм життям, щоб урятувати свого чоловіка, якби життя його було в небезпеці. Це була саме така великодушна і романтична натура, для якої бачити можливість доброго вчинку і не зробити його — є джерелом таких тяжких докорів сумління, наче злочин уже вчинений. І все-таки траплялись жахливі дні, коли вона не могла позбутися думки про те, яке б це було щастя, коли б вона раптом овдовіла й могла одружитися з Жульєном.

Він любив її синів набагато більше, ніж рідний батько; і вони, незважаючи на всю його суворість, ніжно любили вчителя. Вона добре розуміла, що, якби одружилась з Жульєном, їй довелося б кинути Вержі з його милими для неї тінистими садами. Вона уявляла собі, як жила б у Парижі, продовжуючи виховувати своїх дітей: всі захоплювалися б ними. Діти, вона сама, Жульєн — всі були б такі щасливі!

Дивний наслідок шлюбу, яким його зробило XIX сторіччя! Нудьга подружнього життя знищує кохання, коли воно й було до весілля. І водночас, як сказав один філософ, шлюб скоро викликає в чоловіків — досить багатих, щоб не працювати, — глибоку байдужість до мирних сімейних радощів. А серед жінок — тільки байдужі серцем не починають мріяти про кохання.

Це філософське міркування примушує мене простити пані де Реналь, але у Вер’єрі їй не прощали; хоч вона не знала цього, в місті тільки й було розмов, що про скандальну історію її любовного зв’язку. Завдяки цій видатній події осінній сезон був не таким нудним, як звичайно.

Осінь і частина зими минули дуже швидко. Довелося покинути ліси Вержі. Порядне товариство Вер’єра вже починало обурюватись, що його лихослів’я так мало зачіпало пана де Реналя. Не минуло й тижня, як деякі поважні особи, що, бажаючи винагородити себе за свою звичайну серйозність, з радістю беруть на себе такі місії, подбали збудити в ньому найжахливіші підозри, хоч і робили це дуже обережно.

Пан Вально, проводячи свою потайну гру, влаштував Елізу в одну благородну й поважну родину, де було п’ять жінок. Еліза, побоюючись, як вона казала, не знайти собі місця взимку, погодилась перейти до цієї сім’ї на дві третини платні, яку діставала в пана мера. Потім дівчині спало на думку піти на сповідь до колишнього кюре Шелана, а також і до нового; їм обом вона докладно розповіла про любовні пригоди Жульєна.

На другий день після того як Жульєн поїхав у Вер’єр, абат Шелан о шостій годині ранку викликав його до себе.

— Не питаю у вас нічого, — сказав він, — прошу вас, а в разі потреби й наказую вам — нічого не казати мені; але я вимагаю, щоб через три дні ви вирушили до безансонської семінарії або до вашого друга Фуке; він готовий, як і раніше, забезпечити ваше майбутнє. Я все передбачив, усе влаштував; але вам треба виїхати й не повертатись у Вер’єр принаймні рік.

Жульєн не відповідав, він обмірковував, чи повинен вважати, що його честь ображена тим піклуванням, яке взяв на себе пан Шелан, — адже той, зрештою, йому не батько.

— Завтра в цей самий час я матиму честь з’явитися до вас іще раз, — сказав він нарешті священикові.