Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

— Ми послухаємо ще цю історію! — вигукнув старший.

— Це історія про мене, синьйорино, — сказав синьйор Джеронімо. — Вісім років тому я був таким, як ви, юним учнем консерваторії в Неаполі, тобто я хочу сказати, я був вашого віку, але не мав честі бути сином уславленого мера чарівного містечка Вер’єра.

Почувши ці слова, пан де Реналь глибоко зітхнув і глянув на дружину.

— Синьйор Цінгареллі, — провадив далі молодий співак, навмисно підкреслюючи свій акцент, від якого діти заходилися сміхом, — синьйор Цінгареллі був надзвичайно суворим учителем. Його не любили в консерваторії, але він хотів, щоб до нього всі ставились так, немовби його обожнюють. Я часто прихитрявся нишком втікати: бував у маленькому театрику Сан-Карліно, слухав там божественну музику. Але, Боже мій! Як роздобути вісім су на квиток? Сума величезна! — сказав він, дивлячись на дітей, а діти зайшлися сміхом. — Якось синьйор Джіованноне, директор театру Сан-Карліно, почув, як я співаю. Мені тоді було шістнадцять років. «Цей хлопчик — просто скарб», — сказав він.

«Хочеш, друже мій, я тебе візьму до себе в театр?» — спитав він мене.

«А скільки ви мені будете платити?»

«Сорок дукатів на місяць».

Панове, це ж сто шістдесят франків! Від щастя я був на сьомому небі.

«Але як домогтися, — спитав я в Джіованноне, — щоб суворий синьйор Цінгареллі відпустив мене?»

«Lascia fare a me».

— Покладіться на мене, — переклав старший хлопчик.

— Саме так, юний мій синьйоре. Отже, синьйор Джіованноне каже мені: «Caro[15], перш за все підпиши цей контракт». Я підписую, він мені дає три дукати. Ніколи до того часу я не бачив стільки грошей. Потім він пояснює мені, що я повинен робити.

На другий день я прошу аудієнції у грізного синьйора Цінгареллі. Його старий камердинер мене впускає. «Чого тобі треба, шибенику?» — питає Цінгареллі. «Маестро, — кажу я йому, — я каюсь у своїх помилках; я більше не тікатиму з консерваторії, перелазячи через залізну огорожу. Я вчитимусь тепер вдвоє старанніше, ніж досі».

«Коли б я не боявся зіпсувати найкращий бас, який я будь-коли чув, я посадив би тебе у карцер на хліб і на воду, ти б посидів так тижнів зо два, негіднику».

«Маестро, — знов починаю я, — я тепер буду зразковим учнем у всій школі, credeto a me[16]. Але я прошу вас, будьте такі ласкаві, якщо хто-небудь проситиме, щоб ви мене відпустили співати в місті, відмовте йому. Благаю вас, скажіть, що ви не можете».

«Та якому дурню спаде на думку просити за такого шибеника, як ти? Невже я дозволю тобі покинути консерваторію? Ти що, глузуєш з мене? Ану, забирайся геть, — сказав він, намагаючись дати мені ногою в зад, — геть, а то — начувайся — потрапиш у карцер на хліб і воду!»

Через годину до директора з’являється синьйор Джіованноне.

«Я прийшов просити вас, від вас залежить моє щастя, — каже він. — Віддайте мені Джеронімо. Хай він поспіває в моєму театрі, і цієї ж зими я зможу видати заміж дочку».

«Навіщо тобі цей гультяй? — питає його Цінгареллі. — Ні, я не згоден, не віддам нізащо; та, зрештою, коли б я навіть погодився, він ніколи у світі не захоче кинути консерваторію. Він тільки що заприсягнув мені в цьому».

«Ну, якщо така справа, — поважно каже Джіованноне, витягаючи з кишені мій контракт, — carta canta[17], — ось його підпис».