Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

Пан Шелан, який гадав, що йому вдасться силою свого авторитету переконати хлопця, говорив довго. Прибравши смиренного й шанобливого вигляду, Жульєн стояв мовчки.

Нарешті його відпустили, і він кинувся попередити пані де Реналь. Він знайшов її в розпачі: чоловік тільки що розмовляв з нею досить відверто. Його нерішуча вдача і надії на безансонську спадщину примусили його вважати, що дружина не винна. Він щойно зізнався їй, що громадська думка у Вер’єрі якось дивно настроєна. Люди, звичайно, помиляються, їх збили з пантелику заздрісники; але що, зрештою, робити?

Пані де Реналь спробувала втішити себе думкою, що Жульєн міг би пристати на пропозицію пана Вально і залишитись у Вер’єрі. Але тепер це вже була не та простосерда й боязка жінка, якою вона була минулого року; її фатальна пристрасть і муки каяття просвітили її. Слухаючи чоловіка, вона з болем переконувалася, що розлука, хоч би тимчасова, тепер неминуча. «Далеко від мене Жульєн знов порине у свої честолюбні мрії, і це так природно для людини, яка не має ні гроша. А я! Боже правий! Я така багата — і це багатство нічим не може допомогти моєму щастю! Він забуде мене. Він чарівний, його кохатимуть, полюбить і він.

О, я нещасна!.. Та на що ж мені нарікати? Бог справедливий: адже я нічого не зробила, щоб перестати грішити, — і, караючи мене, він відібрав у мене розум. Я могла підкупити Елізу, прихилити її на свій бік. Так легко було все залагодити! А я й не подумала про це, я весь час віддавалась своїм шаленим мріям. А тепер все пропало».

Жульєна вразило одне: коли він приніс пані де Реналь жахливу звістку про свій від’їзд, він не почув від неї ніяких егоїстичних заперечень, хоч видно було, що вона ледве стримувала сльози.

— Нам потрібна твердість, друже мій. — Вона відрізала для нього на пам’ять пасмо свого волосся. — Не знаю, що я робитиму, але, якщо я помру, обіцяй мені, що ти ніколи не покинеш моїх дітей. Далеко ти будеш від них чи близько, постарайся зробити з них чесних людей. Якщо знову буде революція, всю знать переріжуть, а їхньому батькові доведеться, мабуть, емігрувати через того селянина, якого тоді вбили на даху. Подбай про моїх дітей... Дай мені твою руку. Прощай, друже мій. Це наші останні хвилини. Коли ця страшна жертва буде принесена, я сподіваюся, що на людях у мене вистачить мужності подбати про своє добре ім’я.

Жульєн чекав вибуху відчаю. Ці стримані прощальні слова глибоко зворушили його.

— Ні, я не хочу так з вами прощатись! Я поїду — вони всі цього хочуть, та й ви самі хочете! Але через три дні я повернуся до вас вночі.

Все раптом змінилося для пані де Реналь. Значить, Жульєн справді кохає її, коли йому самому спало на думку побачити її ще раз! Всі її жахливі страждання розвіялись, і її охопила така буйна радість, яку вона рідко відчувала в житті. Все тепер стало легким для неї. Певність, що вона ще раз побачить коханого, робила ці останні хвилини не такими болісними. З тієї хвилини обличчя й поводження пані де Реналь сповнились якогось особливого благородства, твердості й надзвичайної гідності.

Скоро повернувся пан де Реналь. Він був у нестямі. І тут він нарешті заговорив з жінкою про анонімний лист, одержаний два місяці тому.

— Я понесу цього листа в казино, покажу всім, хай усі побачать, що його написав цей негідник Вально. Я його витяг із злиднів і зробив одним з найбагатших людей у Вер’єрі. Я осоромлю його прилюдно, а потім битимуся з ним. Ні, це вже занадто!

«І я можу овдовіти, Боже правий!» — подумала пані де Реналь. Але тут же сказала собі: «Якщо я не перешкоджу дуелі, — а я це, звичайно, можу зробити, — я стану вбивцею свого чоловіка».

Ніколи вона так уміло не лестила його чванливості. Не минуло й двох годин, як вона зуміла переконати його, — за допомогою його ж власних доказів, — що треба зараз виявляти до Вально особливу приязнь і навіть узяти назад до себе Елізу. Пані де Реналь треба було великої мужності, щоб наважитись знов бачити цю дівчину, причину всіх її нещасть. Але таку думку подав їй Жульєн.

Нарешті, після того як його кілька разів наводили на правильну путь, пан де Реналь сам прийшов до думки, дуже прикрої з матеріального погляду, що найгірше для нього буде, коли Жульєн саме тепер, у розпалі зловорожих пліток і пересудів у Вер’єрі залишиться в місті й стане гувернером дітей пана Вально. Цілком очевидно, що в інтересах Жульєна — прийняти пропозицію директора притулку для бідняків. Для торжества ж пана де Реналя було важливо, щоб Жульєн покинув Вер’єр і вступив до безансонської або діжонської семінарії. Але як його умовити виїхати, і потім — на які кошти він там житиме?

Передбачаючи неминучість грошової жертви, пан де Реналь побивався більше, ніж його дружина. Вона після цієї розмови з чоловіком була в такому стані, як мужня людина, що вирішила вкоротити собі віку й прийняла смертельну дозу страмонію: вона ще живе, але, так би мовити, лише по інерції, і ніщо в світі її вже не цікавить. Так Людовік XIV, умираючи, сказав: «Коли я був королем...» Чудові слова!

На другий день рано-вранці пан де Реналь одержав анонімного листа. На цей раз лист був написаний у найобразливіших виразах. У кожному рядку найгрубішими словами говорилося про його становище. То був витвір якогось дрібного заздрісника. Цей лист знову збудив у нього бажання битися з паном Вально. Пан де Реналь так запалився, що вирішив негайно здійснити свій намір. Він вийшов із дому, зайшов до зброяра, вибрав пістолети й наказав їх зарядити.

«Справді, — думав він, — якби навіть знову повернулося суворе правління імператора Наполеона, мені нема чого закинути, я не вчинив найменшого шахрайства. Єдине, що я дозволяв собі, — це закривати очі на те, що робили інші; але в моєму столі знайдуться переконливі документи, які мене виправдають».

Пані де Реналь злякалась, помітивши холодну чоловікову лють, що знову викликала в ній фатальну думку про вдівство, яку їй так важко було відігнати від себе. Вона замкнулася з ним віч-на-віч. Марно умовляла вона його протягом кількох годин — новий анонімний лист зміцнив його рішення. Нарешті вона все-таки добилась того, що його мужній намір — дати ляпаса панові Вально — перейшов у не менш мужнє вирішення — запропонувати Жульєнові шістсот франків, щоб заплатити за рік навчання в семінарії. Пан де Реналь, тисячу разів проклинаючи день, коли йому на біду зайшло в голову взяти гувернера, забув про анонімного листа.

Його трохи втішала думка, яку він приховав від дружини: спритно використовуючи романтичні ідеї юнака, він сподівався за меншу суму умовити його відхилити пропозицію Вально.

Значно важче було пані де Реналь довести Жульєнові, що, жертвуючи заради інтересів її чоловіка місцем у вісімсот франків, яке йому прилюдно пропонував директор притулку, він, не соромлячись, може взяти ці гроші.