Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

Тільки-но мер вийшов із зали, почалися пересуди.

— От і заробила міська казна тридцять франків через необачність Грожо! — сказав хтось. — А пан де Сен-Жіро помститься цьому Грожо, він ще пригадає йому ці тридцять франків.

— Яка підлота! — сказав якийсь товстун ліворуч від Жульєна. — Та за такий будинок я дав би вісімсот франків, пристосував би його під фабрику і ще й зиск мав би.

— E! — відповів йому молодий фабрикант з лібералів. — Хіба пан де Сен-Жіро не член конгрегації? Хіба його четверо дітей не мають стипендій? Бідолаха! Ось і довелося вер’єрській громаді збільшити йому утримання ще на п’ятсот франків, от і все.

— І подумати тільки — сам мер не міг тут нічого вдіяти! — зауважив третій. — Бо хоч він і ультрарояліст, — Бог з ним, — та все-таки не злодій.

— Він не злодій? — підхопив ще один. — А хто ж, сорока-злодійка? Ет, що там казати — в них спільна калитка, а в кінці року вони діляться. Та тут цей Сорелів син, ходімо краще звідси.

Жульєн повернувся додому в похмурому настрої. Пані де Реналь сиділа дуже засмучена.

— Ви з торгів? — спитала вона.

— Так, пані, і мене нагородили почесним ім’ям мирового шпигуна.

— Ах, якби він послухав мене і на цей час кудись виїхав.

У цю хвилину ввійшов пан де Реналь, дуже похмурий.

За обідом ніхто не вимовив жодного слова. Пан де Реналь наказав Жульєнові їхати з дітьми у Вержі. Подорож була сумна. Пані де Реналь намагалася втішити чоловіка.

— Час уже вам звикнути до цього, друже мій.

Увечері всі мовчазно сиділи біля каміна; тишу порушувало тільки потріскування палаючих букових полін. Такі сумні хвилини трапляються в найдружніших родинах. Раптом один з хлопчиків радісно скрикнув:

— Дзвонять! Дзвонять!

— Хай йому чорт! Якщо це пан де Сен-Жіро збирається набридати мені виявами своєї вдячності, — скрикнув мер, — то я вже скажу йому все, що думаю про нього. Це справді занадто! По суті, він усім завдячує Вально, а я тільки скомпрометований. А що, як оті прокляті якобінські газети підхоплять цей випадок і зроблять з мене посміховище?

У цю хвилину слуга розчинив двері і слідом за ним у кімнату ввійшов дуже гарний пан з пишними чорними баками.

— Пане мер, я — синьйор Джеронімо. Кавалер де Бовезі, аташе при неаполітанському посольстві, доручив мені передати вам оцей лист. Він дав його мені, коли я виїздив з Неаполя, лише дев’ять днів тому, — весело мовив синьйор

Джеронімо, поглядаючи на пані де Реналь. — Синьйор де Бовезі, ваш кузен, а мій щирий друг, пані, казав мені, що ви знаєте італійську мову.

Веселий неаполітанець вніс несподіване пожвавлення в цей сумний вечір. Пані де Реналь захотіла неодмінно почастувати його вечерею. Вона підняла на ноги весь дім, їй за всяку ціну хотілося розважити Жульєна, примусити забути, що його двічі мало не в очі назвали сьогодні шпигуном. Синьйор Джеронімо, славетний співак, був світською і разом з тим дуже веселою людиною. Нині у Франції ці якості несумісні. Після вечері він проспівав з пані де Реналь невеличкий дует. Потім зачарував усіх різними цікавими оповідками. Коли о першій годині ночі Жульєн велів дітям іти спати, вони почали благати: