Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

Але тут ішлося не тільки про гроші, його підозріння зростали. Радісний, веселий настрій сім’ї за його відсутності аж ніяк не міг викликати задоволення в людини з таким хворобливим самолюбством. Коли дружина почала розповідати йому, які цікаві й дотепні приклади вигадує Жульєн, пояснюючи дітям незнайомі поняття, він думав:

«Так-так, я знаю, він відштовхує від мене моїх дітей, йому дуже легко стати у сто разів милішим для них, ніж я, бо я господар дому. Все йде в наш час до того, щоб показати законну владу в поганому світлі. Нещасна Франція!»

Пані де Реналь не мала бажання розбиратись у відтінках чоловікового настрою. В неї майнула надія — провести з Жульєном цілий день. Їй треба було багато чого купити в місті, і вона заявила, що неодмінно хоче пообідати в кабаре; як не заперечував, як не сердився чоловік, вона не відступалася від свого наміру. Діти були в захопленні вже від самого слова «кабаре», що його з такою насолодою вимовляють сучасні скромники.

Пан де Реналь покинув дружину в першій же галантерейній крамниці, в яку вона зайшла: йому треба було відвідати декого. Вернувся він ще похмуріший, бо переконався, що все місто цікавиться ним і Жульєном. Насправді ж йому ніхто навіть не натякнув на образливі для нього подробиці міських пліток. Те, що передавали панові меру, стосувалося тільки одного питання: чи залишиться Жульєн у його домі за шістсот франків, чи перейде на вісімсот до директора притулку.

А директор, зустрівшися з паном де Реналем, повівся з ним дуже холодно. Це був досить спритний прийом: у провінції так рідко трапляються необачні вчинки, що їх карають дуже жорстоко.

Пан Вально був, як кажуть за сто льє від Парижа, «ферт», себто суб’єкт зухвалий і грубий. Його великі успіхи після тисяча вісімсот п’ятнадцятого року дали йому змогу розвинути свої природні нахили. Він, так би мовити, неофіційно царював у Вер’єрі під рукою пана де Реналя, але був активніший, значно енергійніший, ніж той, і, нічим не гребуючи, у все втручався, все до когось ходив, комусь писав, з кимсь говорив, не звертав уваги ні на які образи і, ні на що особисто не претендуючи, кінець кінцем похитнув авторитет свого мера в очах церковної влади. Пан Вально діяв так, немов сказав місцевим бакалійникам: виберіть двох найдурніших з вашого середовища; судовикам: вкажіть мені найбільших невігласів; лікарям: подайте двох найгірших дурисвітів. Вибравши таким чином найбезсоромніших від кожного фаху, він сказав їм: «Будемо царювати разом».

Вчинки цього збіговиська вражали пана де Реналя. Груба натура Вально зносила всі образи, навіть постійні прилюдні викриття з боку абатика Маслона.

Але серед усього цього процвітання панові Вально все ж таки час від часу доводилось відбиватися щиглями від тих суворих звинувачень, які — він це добре знав — кожен мав право йому кинути в обличчя. Побоювання, викликані приїздом пана Аппера, ще посилили його активність. Пан Вально тричі їздив у Безансон, відсилав з кожним кур’єром цілу купу листів, посилав інші з якимись невідомими суб’єктами, що з’являлися до нього присмерком. Він, мабуть, схибив, домігшися звільнення старого кюре Шелана, бо такий мстивий вчинок призвів до того, що чимало знатних побожних дам стали вважати його лихою людиною. Крім того, ця зроблена йому послуга поставила його в цілковиту залежність від старшого вікарія Фрілера, і той давав йому тепер досить дивні доручення. Ось як ішли справи, коли пан Вально не встояв перед спокусою написати анонімного листа. На довершення його дружина заявила, що неодмінно хоче взяти до дітей Жульєна, — і його гонор звабився цим задумом.

За таких обставин пан Вально передбачав, що йому не уникнути рішучої розмови з своїм колишнім соратником, паном де Реналем. Звичайно, той наговорить йому всяких прикрих речей. Це його мало турбувало, але пан де Реналь міг написати в Безансон і навіть у Париж. Може трапитися, що у Вер’єр несподівано наскочить якийсь родич міністра і відбере у Вально притулок для бідняків. Пан Вально став замислюватись над тим, як би зблизитися з лібералами: ось чому деякі з них були запрошені на обід, на якому був присутній Жульєн. Вони могли добре підтримати пана Вально проти мера. Але якщо відбудуться вибори, то він уже, очевидно, не зможе зберегти у своїх руках притулок, коли голосуватиме не за того, за кого слід. Пані де Реналь добре розумілась на цій хитрій політиці і розповіла про все це Жульєнові, поки вони ходили з ним під руку з крамниці до крамниці. Захопившись розмовою, вони непомітно опинилися на Алеї Вірності і пробули там кілька годин, майже таких безтурботних, як у Вержі.

Тим часом пан Вально, щоб якось відтягти вирішальну розмову з колишнім патроном, при зустрічі з ним сам прибрав зухвалого вигляду. Маневр удався, але ще більше посилив похмурий настрій пана мера.

Неймовірно, щоб марнославство, змагаючись із дріб’язковою скупістю і пожадливістю до грошей, могло призвести людину до того жалюгідного стану, в якому був пан де Реналь, коли він входив у кабаре. І навпаки, діти його ніколи не були такі радісні й веселі. Цей контраст остаточно розлютив його.

— Я, мабуть, зайвий у своїй сім’ї, — сказав він тоном, якому намагався надати значущості.

Замість відповіді, жінка відвела його набік і знов заговорила про те, що треба відіслати Жульєна. Щасливі години, тільки що проведені з ним, повернули їй впевненість і спокій, потрібні для здійснення плану, який вона обмірковувала вже два тижні. Бідолашного вер’єрського мера бентежила ще одна обставина: він добре знав, що всі в місті прилюдно глузують з його любові до «дзвінкої монети». Пан Вально, щедрий, як усі злодії, поводився блискуче під час п’яти чи шести останніх зборів пожертв на користь братства св. Йосифа, на користь конгрегації св. Діви, конгрегації св. Причастя тощо.

А ім’я пана де Реналя у списках дворян Вер’єра та його околиць, спритно складених братами-збирачами, за розмірами внесків вже не раз стояло на останньому місці. Даремно він виправдовувався тим, що «не має прибутків». З духовенством такими речами не жартують.

XXIII. ПРИКРОЩІ ЧИНОВНИКА

Il ріасеге di alzar la testa tutto 1’anno

e ben pagato da certi quarti d’ora che

bisogna passar.

Casti[14]

Але облишмо цього чоловічка та його дріб’язкові побоювання. Навіщо пан мер узяв до себе в дім мужню людину з благородним серцем, коли йому була потрібна лакейська душа? Чому він не вміє вибирати собі слуг? Так уже повелося в XIX столітті: коли особа знатна й могутня стикається з мужньою людиною, вона або вбиває її, або засилає, ув’язнює чи принижує так, що нещасна жертва не знаходить нічого розумнішого, як умерти в муках. Лише випадково сталося так, що на цей раз страждання припали не на долю благородної людини. Велике нещастя маленьких міст Франції і виборних урядів, як, наприклад, у Нью-Йорку, полягає в тому, що тут не можна забути, що на світі існують такі особи, як пан де Реналь. У містах з двадцятитисячним населенням саме вони створюють громадську думку, а громадська думка в країні, якій дано хартію, — це страшна річ. Людина щиросерда й великодушна, яка могла б бути вашим другом, але живе за сотні льє від вас, оцінює вас на підставі громадської думки вашого рідного міста, а цю думку створюють дурні, яким припало щастя народитися знатними, багатими й поміркованими. Горе тому, хто від них відрізняється!