Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

— Та цей юнак робить честь нашому департаменту! — хором вигукували гості, що були вже добре-таки напідпитку. Договорилися навіть до того, щоб виділити для нього стипендію з громадських коштів, аби він міг продовжувати навчання в Парижі.

Поки ця необережна ідея обговорювалась у їдальні, Жульєн уже встиг вийти за ворота.

— Ну й наволоч! Ну й наволоч! — тихенько повторив він кілька разів, з насолодою вдихаючи свіже повітря.

У цю хвилину він почував себе справжнім аристократом; і це він, хто так довго не міг звикнути до зневажливих посмішок і погордливої зарозумілості, що ховалася за всіма чемними фразами, з якими зверталися до нього в домі пані де Реналь! Він не міг не відчути величезної різниці між цими домами. «Забудьмо навіть, — казав він, ідучи додому, — про гроші, вкрадені в нещасних бідняків, яким до того ж не дають співати. Але чи могло б спасти на думку панові де Реналю називати гостям ціну кожної пляшки вина, яким він їх частує? А цей пан Вально раз у раз перелічує своє багатство, і коли тут присутня його дружина, він неодмінно вважає своїм обов’язком сказати: «твій дім», «твій маєток».

Ця дама, очевидно, так втішається почуттям власності, що під час обіду не посоромилася влаштувати огидну сцену лакеєві за те, що той розбив келих і «розрізнив одну з її дюжин», а лакей відповідав їй з неймовірною зухвалістю.

«Ну й компанія! — думав Жульєн. — Хай би вони дали мені навіть половину накраденого добра, я все одно не погодився б із ними жити. Рано чи пізно я б не витримав, мимоволі виявив би до них усю свою зневагу».

Проте, виконуючи наказ пані де Реналь, Жульєн мусив ще кілька разів ходити на такі обіди. Він став модним; йому простили його мундир почесної варти або, певніше, ця необережність саме й була справжньою причиною його успіху. Незабаром у Вер’єрі тільки й мови було про те, хто ж нарешті переможе й перетягне до себе цього освіченого юнака — пан де Реналь чи директор притулку. Ці панове разом з паном Маслоном утворювали тріумвірат, що вже не один рік тиранив усе місто. Мерові заздрили, ліберали мали підстави нарікати на нього; але зрештою він усе-таки був дворянин, народжений, щоб панувати, тим часом як пан Вально дістав від батька не більше шестисот ліврів ренти. І не так-то легко було йому, що колись викликав жаль своїм поганеньким світло-зеленим сюртучком, домогтися, щоб йому заздрили з приводу його нормандських коней, золотих ланцюжків, паризьких фраків і всього його нинішнього добробуту.

Серед гурту нових знайомих Жульєн знайшов, як йому здалося, одну чесну людину: то був математик, на ім’я Гро, якого мали за якобінця. Жульєн, що поклявся сам собі висловлювати тільки те, що йому самому здавалось неправдивим, повинен був з паном Гро поводитись обережно.

З Вержі йому присилали товсті пакети з дитячими письмовими роботами. Йому радили частіше відвідувати батька, і він корився цій сумній необхідності. Одне слово, він прекрасно виправляв свою репутацію. Та ось одного ранку він прокинувся, відчувши дотик двох рук, що закрили йому очі.

Це була пані де Реналь; вона приїхала до міста, і поки її діти бавились улюбленим кроликом, якого привезли з собою, вона щодуху збігла нагору й опинилася в Жульєновій кімнаті на хвильку раніше, ніж вони. Це була безмежно щаслива, хоч і надто коротка мить: пані де Реналь зникла, як тільки ввійшли діти з кроликом, якого вони хотіли показати своєму другові. Жульєн радо зустрів усіх, навіть кролика. Йому здавалося, що він повернувся в рідну сім’ю; він відчув, що любить цих дітей, що йому приємно з ними розмовляти. Його дивувала ніжність їхніх голосів, простота й благородство в усій їхній поведінці; він відчував потребу очистити свою уяву від вульгарних манер, гидких вчинків і думок, серед яких змушений був існувати у Вер’єрі. Там завжди й у всьому відчувався страх схибити, якесь безперервне змагання між розкошами й злиднями. Люди, в домі яких йому доводилося обідати, вдавалися до таких відвертих зізнань з приводу печені, що ставало соромно за господарів і гидко тим, хто їх слухав.

— Ні, ви, дворяни, маєте право пишатися, — казав він пані де Реналь, розповідаючи їй про всі обіди, які йому довелося витерпіти.

— Так ви, значить, у моді! — і вона сміялась від щирого серця, уявляючи собі пані Вально під густим шаром рум’ян, які вона вважала своїм обов’язком накладати щоразу, коли чекала Жульєна. — Напевне, вона зазіхає на ваше серце, — додала пані де Реналь.

За сніданком панував чудовий настрій. Присутність дітей, яка начебто повинна була заважати їм, насправді лише збільшувала загальні веселощі. Дітлахи не знали, як і радіти, що знову бачать Жульєна. Слуги встигли, звичайно, сказати їм, що Жульєнові пропонують на двісті франків більше, аби тільки він погодився виховувати дітей Вально.

Під час сніданку Станіслав-Ксав’є, ще блідий після тяжкої хвороби, раптом спитав у матері, скільки коштує його срібний столовий прибор і кухлик, з якого він п’є.

— Навіщо це тобі?

— Я продам його й дам гроші панові Жульєну, щоб він не пошився в дурні, залишившись у нас.

Жульєн із слізьми на очах розцілував його. Мати розплакалась, а Жульєн, узявши Станіслава собі на коліна, почав пояснювати йому, що не годиться так казати — «пошився в дурні», так кажуть тільки лакеї. Побачивши, що це розважає пані де Реналь, він став наводити до виразу «пошився в дурні» яскраві приклади, що зацікавили дітей.

— Я розумію, — сказав Станіслав, — це як ворона пошилася в дурні: вона сир випустила, а лисиця-підлесниця його й схопила.

Пані де Реналь, не тямлячи себе з радощів, кидалася раз у раз цілувати дітей, а для цього їй треба було трошки спиратися на Жульєна.

Раптом двері розчинились; увійшов пан де Реналь. Його суворе й незадоволене обличчя становило дивний контраст із тією теплою радістю, яка завмерла з його появою. Пані де Реналь зблідла; тепер вона не відчувала в собі сили будь-що заперечувати. Жульєн заволодів розмовою і дуже голосно почав розповідати панові меру, як Станіслав хотів продати срібного кухлика. Він був певен, що ця історія дуже сподобається панові де Реналю. І справді, мер спочатку насупився лише за звичкою, почувши слово «гроші». «Згадка про благородний метал завжди була вступом до того, щоб витягти щось із мого гаманця».