Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

Як тільки він вийшов, Жульєн розридався; він плакав довго і плакав тому, що не було тут пані де Реналь; була б вона в Безансоні, він признався б їй у своїй легкодухості.

І в той час, коли він був охоплений журбою, що його коханої немає з ним, він почув кроки Матильди.

«Найгірше у в’язниці те, — подумав він, — що не можна замкнути своїх дверей».

Все, що казала йому Матильда, тільки дратувало його.

Вона розповіла йому, що в день суду пан де Вально, маючи в кишені призначення на посаду префекта, вирішив обдурити пана де Фрілера і потішити себе, засудивши Жульєна на смерть.

— Що це спало на думку вашому другові, — сказав мені тільки що пан де Фрілер, — збуджувати й дратувати дрібну чванливість цієї міщанської аристократії! Навіщо говорив він про касти? Він сам підказав їм, що вони мусять робити у своїх політичних інтересах, ці йолопи й не думали про це і вже готові були пустити сльозу. Але кастові інтереси заслонили в їхніх очах жах смертного вироку. Треба визнати, що пан Сорель дуже наївний у справах. Якщо нам не вдасться виклопотати йому помилування, смерть його буде свого роду самогубством...»

Матильда не могла розказати Жульєнові те, чого вона й сама ще не підозрівала, а саме: абат де Фрілер, бачивши, що Жульєн — людина кінчена, вважав за корисне для своїх честолюбних намірів докласти всіх зусиль, щоб стати його наступником

Жульєн, ледве стримуючи безсилу лють і досаду, сказав Матильді:

— Підіть відслужіть обідню за спасіння моєї душі і дайте мені хоч хвилину спокою.

Матильда, що вже й так мучилась ревнощами через відвідини пані де Реналь, дізнавшись про її від’їзд, зрозуміла причину Жульєнового поганого настрою і розридалась.

Горе її було щире; Жульєн бачив це і ще більше дратувався. Він відчув непереборну потребу лишитися на самоті, але як цього домогтись?

Нарешті Матильда, після марних умовлянь і спроб пом’якшити його, пішла; але майже негайно з’явився Фуке.

— Мені треба побути самому, — сказав Жульєн відданому другові і, побачивши, що той стоїть у нерішучості, додав: — Я обмірковую прохання про помилування... До речі, зроби мені ласку, ніколи не говори зі мною про смерть. Якщо мені в той день будуть потрібні якісь особливі послуги, я сам тобі скажу.

Коли Жульєн нарешті залишився на самоті, він відчув себе ще більш пригніченим і слабодухим, ніж раніше. Останні сили, які ще збереглися в знесиленій душі, були вичерпані зусиллями приховати свій стан від мадемуазель де Ла-Моль і Фуке.

Надвечір його втішила одна думка:

«Якби цього ранку, в ту хвилину, коли смерть з’явилася переді мною в усій своїй бридоті, мене повели на страту, очі юрби збудили б моє честолюбство; хода моя була б, можливо, трохи напружена, як у несміливого фата, що входить у салон. Дехто з проникливих людей, якби такі знайшлися серед провінціалів, могли б здогадатися про мою легкодухість... але ніхто її не побачив би».

І він відчув деяке полегшення. «Тепер я боягуз, — повторював він собі, — але ніхто не дізнається про це».

На другий день його чекала нова, чи не найбільша неприємність. Він уже давно знав, що батько збирається його відвідати. Цього ранку, коли Жульєн іще спав, старий сивоволосий тесляр з’явився у його казематі.

Жульєн занепав духом, він чекав найтяжчих докорів. На довершення його терзань, він цього ранку гірко докоряв собі за те, що не любить батька.

«Доля звела нас на землі докупи, — думав він, поки ключар прибирав сяк-так у камері, — а ми зробили стільки зла один одному, що більше й бути по може. Тепер, перед смертю, він прийшов завдати мені останнього удару».