Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

Суворі докори старого посипались на нього зараз же, як тільки вони залишились удвох, без свідків.

Жульєн не міг стримати сліз. «Яка ганебна легкодухість! — казав він сам до себе з люттю. — Він скрізь тепер роздзвонить про те, що я боягуз; як тріумфуватимуть Вально і всі ці жалюгідні лицеміри, що панують у Вер’єрі! Адже це могутні люди у Франції; в їхніх руках усі суспільні блага, всі переваги. До цього часу я принаймні міг сказати собі: хай вони загрібають гроші, хай користуються всіма почестями, зате в мене мужнє серце. Але тепер у них є свідок, якому всі повірять і який почне розголошувати по всьому Вер’єру, ще й з різними перебільшеннями, що я злякався смерті! Вийде так, ніби в цьому випробуванні, зрозумілому всім, я показав себе боягузом».

Жульєн був мало не в розпачі. Він не знав, як випровадити батька, а прикидатися, та ще так, щоб обдурити цього проникливого старого, було зараз понад його сили.

Він поспішно перебирав у думці всі можливості.

— В мене є заощадження! — раптом вигукнув він.

Цей вигук, що вихопився в нього так до речі, вмить змінив і вираз обличчя старого, і становище Жульєна.

— Як мені розпорядитись ними? — продовжував Жульєн уже спокійніше; враження, яке справили його слова, розвіяло його почуття приниженості.

Старий тесляр тремтів від жадібності, боячись прогавити гроші, частину яких Жульєн збирався залишити братам. Старий довго й палко говорив про це. Жульєнові захотілось покепкувати з нього.

— Ну, так ось: Господь Бог напоумив мене щодо заповіту. Я залишу по тисячі франків моїм братам, а решту — вам.

— От і добре, — сказав старий, — решта належить мені по праву; але раз милосердний Господь пом’якшив твоє серце і ти хочеш вмерти добрим християнином, то повинен розплатитися з усіма боргами. Скільки довелося мені витратити на твоє харчування й навчання — про це ти не подумав...

«Ось вона — батьківська любов!» — повторював сам собі Жульєн з болем у серці, залишившись нарешті сам.

Незабаром з’явився тюремник.

— Пане, після побачення з батьками я завжди приношу моїм постояльцям пляшку доброго шампанського. Воно, звичайно, дорогеньке, шість франків за пляшку, зате серце звеселяє.

— Принесіть три склянки, — сказав Жульєн з дитячим захопленням, — і запросіть сюди двох в’язнів, які, я чую, прогулюються в коридорі.

Тюремник завів до нього двох галерників-рецидивістів, яких мали повернути на каторгу. Ці бандити були дуже веселі і відзначалися справді надзвичайною хитрістю, сміливістю й самовладанням.

— Дайте мені двадцять франків, — сказав один з них Жульєнові, — і я розповім вам в усіх подробицях своє життя. Це щось надзвичайне.

— Та це ж буде брехня! — сказав Жульєн.

— Аж ніяк, — відповів він, — ось мій приятель, він заздрить моїм двадцятьом франкам і викриє мене, якщо я скажу неправду.

Історія його була справді жахлива. Вона свідчила про безстрашне серце, в якому панує одна-єдина пристрасть — гроші.

Коли вони пішли, Жульєн відчув себе іншою людиною. Весь його гнів проти самого себе зник. Жорстока душевна мука, роз’ятрювана отрутою малодушності, якій він піддався після від’їзду пані де Реналь, перетворилась у глибоку скорботу.