Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

— Це тільки на перший погляд так, — відповів Жульєн. — Вона моя дружина, але не кохана.

І вони обоє, раз у раз перебиваючи одне одного, стали розповідати про все, що відбулося з ними. Листа, написаного панові де Ла-Молю, склав молодий духівник пані де Реналь, а вона його лише переписала.

— Ось на який жах штовхнула мене релігія! — казала вона йому. — А я ж іще пом’якшила найжахливіші вирази в тому листі.

Захват і радість Жульєна доводили їй, що він усе їй прощає. Ніколи ще він не кохав її так безмежно. — А проте я вважаю себе віруючою, — казала йому згодом пані де Реналь. — Я щиро вірю в Бога і вірю — це було доведено мені, — що мій гріх жахливий; але досить мені побачити тебе, навіть після того, як ти двічі вистрілив у мене з пістолета...

Тут Жульєн, незважаючи на її опір, вкрив її поцілунками.

— Пусти, пусти, — продовжувала вона, — я хочу розібратися в цьому разом з тобою, я боюсь, що забуду... Досить мені побачити тебе, як всяке почуття обов’язку в мене зникає: я вся — безмежна любов до тебе; ні, слово «любов» навіть занадто слабке. Я почуваю до тебе те, що мусила б почувати хіба що тільки до Бога: тут усе — благоговіння, любов, покора... Справді, я не знаю, яке дивне почуття ти збуджуєш у мені; накажеш мені зарізати тюремника, і я зроблю цей злочин, навіть не встигнувши подумати. Поясни мені це, перш ніж я піду від тебе; я хочу зрозуміти власне серце; бо через два місяці ми розлучимось... А втім, хтозна, чи ми справді розлучимося? — сказала вона з усмішкою.

— Я зрікаюся свого слова, я не буду подавати апеляції, — вигукнув Жульєн, схоплюючись, — якщо ти зробиш спробу вкоротити собі життя чи зашкодити собі отрутою, ножем, пістолетом, вугіллям або яким іншим способом!

Обличчя пані де Реналь раптом змінилося; палка ніжність поступилася місцем глибокій задумливості.

— А що, якби ми вмерли зараз? — спитала вона.

— Хто знає, що буде там, на тому світі? — відповів Жульєн. — Можливо, муки, а можливо, й зовсім нічого. Хіба ми не можемо блаженно прожити ці два місяці? Два місяці — як багато днів! Ніколи я не був такий щасливий...

— Ти ніколи не був такий щасливий?

— Ніколи, — радісно повторив Жульєн, — кажу тобі щиро, як самому собі. Боронь мене Боже перебільшувати.

— Ну, якщо ти так кажеш, твої слова — для мене закон, — сказала вона, несміливо й скорбно усміхаючись.

— Так ось! Заприсягни своїм коханням до мене не робити замаху на своє життя ні прямо, ні посередньо... Подумай про те, — додав він, — що ти повинна жити для мого сина; Матильда покине його на руки слуг, як тільки стане маркізою де Круазнуа.

— Присягаю, — холодно сказала вона, — але я хочу мати в руках твою апеляцію, написану й підписану твоєю рукою. Я сама піду до прокурора.

— Бережись, ти скомпрометуєш себе.

— Після того як я прийшла до тебе у в’язницю, я зробилась навіки притчею во язицех у Безансоні, в цілому Франш-Конте, — мовила вона з глибоким смутком. — Межі суворої цнотливості порушені... Моя жіноча честь загублена; правда, це заради тебе...

Вона говорила з таким сумом, що Жульєн у пориві зовсім нового для нього солодкого почуття стиснув її в обіймах: це було не любовне сп’яніння, а безмежна вдячність. Він тільки тепер по-справжньому зрозумів, яку велику жертву вона принесла йому.

Якась милосердна душа повідомила, очевидно, пана де Реналя, що його дружина відвідує Жульєна у в’язниці, бо через три дні він послав до неї карету з категоричним наказом негайно повернутись у Вер’єр.

Цією жорстокою розлукою почався важкий для Жульєна день. Через дві-три години його повідомили, що якийсь проноза піп, якому чомусь не вдалося примазатись до безансонських єзуїтів, зранку стоїть на вулиці перед брамою в’язниці. Йшов рясний дощ, і цей чоловік, очевидно, хотів розіграти з себе мученика. Жульєн був у похмурому настрої, і це блазенство його дуже роздратувало.