Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

Дайте їй ще п’ять годин існування, і вона побачить і зрозуміє, що таке ніч.

Отак і я — помру в двадцять три роки. Дайте мені ще п’ять років, щоб пожити біля пані де Реналь...»

І він зареготав, як Мефістофель. Що за божевілля — міркувати про ці великі питання!

1. Я лицемірю, наче тут хтось є і слухає мене.

2. Я забуваю жити й кохати, коли мені лишається так мало днів... Яке горе! Пані де Реналь нема зі мною; чоловік, напевне, не пустить її більше у Безансон, щоб вона не знеславила себе.

Ось звідки моя самотність, а зовсім не від того, що немає справедливого, всемогутнього Бога, не злого, не мстивого...

О, якби він існував!.. Горе мені! Я впав би перед ним на коліна і сказав би: «Я заслужив смерть, але, великий Боже, добрий, великодушний Боже, поверни мені мою кохану!»

Було дуже пізно. Він спокійно поспав дві чи три години, а потім прийшов Фуке.

Жульєн почував себе сильним і рішучим, як людина, яка ясно бачить, що робиться в її душі.

XLV. — Не хотілося б мені робити бідолашному абату...

— Не хотілося б мені робити бідолашному абату Ша-Бернару неприємність і викликати його сюди, — сказав він Фуке, — він після цього не їстиме три дні. Але ж постарайся знайти мені якого-небудь янсеніста з друзів пана Пірара, лише не інтригана.

Фуке тільки й чекав, коли його про це попросять. Таким чином, Жульєн сумлінно виконував усе, чого вимагає провінційна громадська думка. Завдяки абатові де Фрілеру і навіть незважаючи на поганий вибір духівника, Жульєн все-таки перебував у в’язниці під опікою конгрегації. Якби він поводився розумніше, йому б допомогли втекти. Але погане повітря каземату вже справляло свій вплив, розум його слабшав. Яке ж це було для нього щастя, коли до нього повернулась пані де Реналь!

— Мій найперший обов’язок — бути з тобою, — сказала вона, цілуючи його. — Я втекла з Вер’єра.

Перед нею Жульєн не мав дріб’язкового самолюбства, він розповів їй про свою малодушність. Вона була з ним чарівна й добра.

Увечері, вийшовши з в’язниці, вона тут же наказала покликати негайно до своєї тітки того священика, що вхопився за Жульєна, мов за свою здобич. Оскільки він нічого іншого не домагався, як заслужити ласки молодих жінок з вищого товариства в Безансоні, пані де Реналь легко вдалося умовити його вирушити на дев’ять днів на прощу в абатство Бре-ле-О.

Нема слів, щоб відтворити безмежне й шалене кохання Жульєна.

Роздаючи золото й користуючись, навіть зловживаючи, впливом своєї тітки, всім відомої й багатої святенниці, пані де Реналь дістала дозвіл бачитися з Жульєном двічі на день.

Почувши про це, Матильда мало не збожеволіла з ревнощів. Адже пан де Фрілер признався їй, що при всьому своєму авторитеті він не може до такої міри зневажити пристойність, щоб дати їй можливість бачитися з своїм другом більше як раз на день. Матильда доручила стежити за пані де Реналь, щоб знати кожен її крок. А пан де Фрілер, який мав спритний розум, з усіх сил намагався довести Матильді, що Жульєн не гідний її.

Та що більше вона терзалася, то дужче кохала його і мало не щодня робила йому жахливі сцени.

Жульєн за всяку ціну хотів бути чесним з цією сердешною дівчиною, яку він так знеславив, але раз у раз його шалене кохання до пані де Реналь перемагало. Коли йому не вдалося своїми слабими доводами переконати Матильду в тому, що відвідини її суперниці мають зовсім невинний характер, він сказав собі: «Тепер уже близький кінець цієї драми, в цьому моє виправдання, якщо я не вмію краще прикидатись».