Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

І коли Матильда нарешті вийшла разом з адвокатом, він почував у серці значно більше приязні до адвоката, ніж до неї.

XLIII. Через годину його збудили від глибокого сну...

Через годину його збудили від глибокого сну чиїсь сльози, що капали на його руку. «А, знов Матильда, — подумав він у півсні. — Це вона прийшла, вірна своїй тактиці, сподіваючись переконати мене з допомогою ніжних почуттів». 3 нудьгою передбачаючи нову патетичну сцену, він не розплющував очей. Йому пригадалися вірші про Бельфегора, що тікав од дружини.

Раптом він почув якесь дивне зітхання й розплющив очі; це була пані де Реналь.

— Ах, невже я бачу тебе перед тим, як умерти! Чи це лише сон? — вигукнув Жульєн, кидаючись їй до ніг. — Але пробачте, пані, у ваших очах я тільки вбивця, — сказав він тої ж миті, отямлюючись.

— Пане... я прийшла благати вас подати апеляцію, я знаю, що ви відмовляєтесь це зробити... — Ридання душили її, вона не могла говорити.

— Благаю вас, пробачте мені!

— Якщо ти хочеш, щоб я тобі пробачила, — сказала вона, підводячись і кидаючись йому в обійми, — подай негайно апеляцію.

Жульєн вкрив її поцілунками.

— А ти приходитимеш до мене щодня протягом цих двох місяців?

— Присягаю. Щодня, якщо мій чоловік не заборонить.

— Підписую! — скрикнув Жульєн. — Як? Ти прощаєш мене! Невже це можливо?

Він стиснув її в обіймах, не тямлячи себе. Раптом вона тихенько скрикнула.

— Це нічого, — сказала вона, — ти зробив мені трохи боляче.

— Твоє плече, — скрикнув Жульєн, розридавшись. Він трохи відсунувся і вкрив її руки жагучими поцілунками. — Хто б міг сказати це тоді, коли я бачив тебе востаннє у твоїй вер’єрській кімнаті?

— А хто б міг подумати тоді, що я напишу панові де Ла-Молю того жахливого листа?

— Знай! Я завжди тебе кохав, я кохав тільки тебе.

— Невже це можливо? — скрикнула пані де Реналь, і тепер уже вона не тямила себе від радості. Вона припала до Жульєна, що стояв перед нею на колінах, і вони довго мовчки плакали.

Ніколи в житті Жульєн не переживав такої хвилини. Минуло багато часу, перш ніж вони знову могли говорити.

— А ця молода жінка, пані Мішле, — сказала нарешті пані де Реналь, — або, вірніше, мадемуазель де Ла-Моль, бо я справді починаю вірити чуткам про цей дивовижний роман?