Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

«Якби мене не засліплювала показна зовнішність, — казав він собі, — я б побачив, що в паризьких салонах повно таких самих чесних людей, як мій батько, або таких спритних негідників, як оці галерники. І вони мають рацію: адже ніхто з світських людей не прокидається вранці з думкою: «Як би мені сьогодні пообідати?» А ще пишаються своєю чесністю! А попадуть у присяжні — гордо засуджують людину за те, що вона вкрала срібний прибор, щоб не померти з голоду. Та коли йдеться про те, щоб висунутись при дворі, щоб здобути чи відібрати міністерський портфель, наші чесні світські пани підуть на будь-які злочини, точнісінько такі самі, як ті, що їх робили ці двоє галерників з крайньої нужди...

Ніякого природного права не існує, цей вислів — застаріла нісенітниця, цілком гідна прокурора, що цькував мене напередодні; його прадід розбагатів на конфіскаціях за часів Людовіка XIV. Право виникає тільки тоді, коли оголошується закон, що забороняє робити певну річ під страхом кари. Поки нема закону, природною є тільки лев’яча сила або потреба живої істоти, яка почуває голод і холод, одне слово — потреба... Ні, люди, що користуються загальною повагою, — це просто шахраї, яким пощастило не пійматися на гарячому. Обвинувач, якого суспільство нацьковує на мене, розбагатів через підлоту... Я вчинив злочин, і тому справедливо засуджений, але, якщо не рахувати цього єдиного мого злочину, Вально, який засудив мене, у сто разів шкідливіший для суспільства, ніж я.

— Ну що ж! — додав Жульєн сумно, без гніву. — Мій батько хоч і скнара, але кращий за всіх отих людців. Він ніколи не любив мене. А тепер міра терпіння його переповнилась, бо моя ганебна смерть знеславить його. Страх, що не вистачить грошей, перебільшене уявлення про людську злобу, що зветься скнарістю, дають йому змогу бачити велику втіху в тих трьох-чотирьох сотнях луїдорів, які я можу йому залишити. Коли-небудь у неділю, після обіду, він показуватиме всім заздрісникам у Вер’єрі своє золото.

«За ту ціну, — говоритиме його погляд, — хто з вас не був би радий, щоб синові відрубали голову?»

Ця філософія, може, й була близька до істини, але від неї хотілось умерти. Так минуло п’ять довгих днів, Жульєн був чемний і лагідний з Матильдою, він бачив, що її мучать ревнощі. Одного вечора він серйозно думав про те, щоб заподіяти собі смерть. Серце його було сповнене глибокої муки від розлуки з пані де Реналь. Ніщо не вабило його більше ні в реальному житті, ні в уяві. Відсутність усякого руху вже почала впливати на його здоров’я, і в його вдачі з’явилась якась немічна екзальтованість, як у юного німецького студента. Він помалу втрачав мужню гордість, яка відкидає енергійним слівцем недостойні думки, що в нещасті закрадаються в душу людини.

«Я любив правду... А де вона?.. Скрізь саме лицемірство або принаймні шарлатанство, навіть у найдоброчесніших, навіть у найвищих. — І уста його гидливо скривилися... — Ні, людина не може довіритись іншій людині.

Пані де ***, збираючи пожертви на бідних сиріток, запевняла мене, що князь такий-то дав десять луїдорів. Брехня! Та що я кажу! А Наполеон на острові святої Єлени!.. Справжнє дурисвітство — прокламація на користь короля Римського.

Боже правий! Якщо така людина, та ще й у хвилину, коли нещастя суворо закликає її до виконання обов’язку, принижується до шахрайства, чого ж можна чекати від решти жалюгідної породи?

Де ж істина? В релігії... Так, — додав він з гіркою посмішкою, сповненою невимовного презирства, — в устах Маслонів, Фрілерів, Кастанедів... А може, в справжньому християнстві, пастирям якого не слід платити грошей, як не платили апостолам?.. А втім, апостол Павло діставав свою платню в утіхах влади, в промовах, у славі...

О, якби на світі існувала істинна релігія! Який я дурень! Мені ввижається готичний собор, його величні вітражі. Мій немічний дух уявляє собі священнослужителя цього собору... Душа моя зрозуміла б його, душа потребує його... Але замість нього я бачу якогось фата з прилизаним волоссям... щось подібне до кавалера де Бовуазі, тільки без його приємності.

Ні, справжній пастир, — це Масільйон, це Фенелон... Масільйон висвятив Дюбуа. А після «Мемуарів» Сен-Сімона і Фенелон для мене став не тим; та якби, зрештою, існував справжній пастир... Тоді б чутливі душі знайшли в світі якусь можливість єднання... Ми не були б такі самотні... Цей добрий пастир говорив би нам про Бога. Та про якого Бога? Не про біблійного Бога, дрібного деспота, жорстокого й сповненого жадоби помсти... а про Вольтерового бога, справедливого, доброго, вічного...»

З хвилюванням згадує Жульєн численні місця з Нового завіту, який знав напам’ять... «Але як же можна, «де зберуться докупи троє», увірувати в це велике ім’я Бога після того, як ним так жахливо зловживали наші священики?

Жити в самотності!.. Яка мука!..

Я божеволію і стаю несправедливим, — сказав Жульєн, вдаривши себе в чоло. — Я самотній отут в казематі, але я жив на землі не самотньо, мене запалювала могутня ідея обов’язку. І цей обов’язок, який я сам собі приписав, — помилявся я чи ні, — був для мене наче стовбуром міцного дерева, на який я спирався в бурю; я хитався, я метався, адже, зрештою, я тільки людина... та все-таки я встояв.

Це вогке повітря каземату навіяло на мене думки про самотність...

Але навіщо ж я, проклинаючи лицемірство, сам лицемірю? Адже ж гнітить мене не смерть, не каземат, не вогке повітря, а те, що зі мною нема пані де Реналь. Якби у Вер’єрі я мусив жити тижнями в підвалах її дому, щоб бачитися з нею, — хіба я нарікав би?»

— Вплив моїх сучасників дається взнаки! — сказав він голосно з гірким сміхом. — В розмові я самим собою, за два кроки від смерті, я все ще лицемірю... О дев’ятнадцяте сторіччя!

«...Мисливець стріляє з рушниці в лісі, його здобич падає, він кидається за нею. Його чобіт потрапляє у величезний мурашник, руйнує житло мурашок, розкидає їх самих і їхні лялечки... Найрозумніші філософи з мурашок ніколи не зрозуміють, що то таке було, — чорне, величезне, жахливе, отой чобіт мисливця, що зруйнував їхнє житло з блискавичною швидкістю, після того як розлігся жахливий гуркіт і спалахнуло червонясте світло.

...Так само смерть, життя, вічність — речі дуже прості для того, чиї органи можуть їх сприйняти...

Мушка-одноденка народжується о дев’ятій годині ранку ясного літнього дня і вмирає о п’ятій годині вечора; ну як же вона може зрозуміти, що значить слово «ніч»?