Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

Матильда весь час повторювала йому ледве чутним голосом:

— Він там, у сусідній кімнаті.

Нарешті її слова дійшли до свідомості Жульєна. «Голос її ослаб, — подумав він, — але її владна вдача все-таки почувається в інтонації. Вона притишує голос, щоб не розсердитись».

— Хто там такий? — спитав він її лагідно.

— Адвокат, він чекає, щоб ви підписали апеляцію.

— Я не буду апелювати.

— Як? Ви не будете апелювати?! — сказала вона, підводячись, і очі її гнівно заблищали, — а чому б то, скажіть, будь ласка?

— Тому, що зараз я почуваю в собі мужність умерти, не зробившись загальним посміховищем. А хто може поручитися, що через два місяці, після довгого перебування у цій вогкій в’язниці, я буду в такому самому доброму стані? Я передбачаю відвідини священиків, мого батька... А гірше за це для мене нічого у світі не може бути. Краще вмерти.

Цей несподіваний опір збудив усю гордість, властиву Матильдиній вдачі. Вона не мала змоги побачитися з абатом де Фрілером до того часу, коли впускають відвідувачів у безансонську в’язницю, і тепер зганяла свій гнів на Жульєнові. Вона його палко кохала, а проте протягом чверті години, поки вона проклинала його за погану вдачу і докоряла сама собі за те, що покохала його, він пізнавав у ній ту саму гордячку, яка колись так дошкульно його ображала в бібліотеці палацу де Ла-Моль.

— Ради слави твого роду провидіння мусило б подбати про те, щоб ти народилась чоловіком, — сказав він.

«Але щодо мене, — подумав він, — дурний би я був, якби погодився жити ще два місяці в цій огидній камері, будучи предметом всіляких підлих і ганебних наклепів патриціанської кліки і маючи за єдину розраду прокляття цієї навіженої... Отже, післязавтра вранці я б’юся на дуелі з людиною, яка уславилась холоднокровністю і вмілістю надзвичайною... Просто надзвичайною, — повторив у ньому мефістофельський голос, — вона ніколи не схибить...

Ну що ж, хай буде так, у добрий час. (Матильда не припиняла своїх красномовних умовлянь). Сто чортів, ні, — вирішив Жульєн, — апелювати я не буду...»

І він поринув у мрії... «Як звичайно, о шостій годині ранку листоноша принесе газету. О восьмій, коли пан де Реналь прочитає її, Еліза увійде навшпиньках і покладе газету їй на ліжко. Потім вона прокинеться і раптом, переглядаючи сторінку, скрикне, гарненька ручка її затремтить, вона побачить ці слова: «О десятій годині п’ять хвилин його не стало».

Вона заллється гіркими слізьми, я знаю її. Дарма що я хотів її вбити, все буде забуте, і ця жінка, в якої я хотів відібрати життя, буде єдиною, яка щиро оплакуватиме мою смерть».

«Ах! Оце так протиставлення!» — подумав Жульєн, і протягом усього часу, поки Матильда продовжувала докоряти йому, він думав тільки про пані де Реналь. І хоч він часом щось відповідав на те, що йому казала Матильда, він не міг відірватись душею від спогадів про спальню у Вер’єрі. Він бачив безансонську газету на стебкованій ковдрі з оранжевої тафти, бачив біленьку руку, що судомно стискає газету, бачив, як плаче пані де Реналь... стежив за кожною сльозинкою, що котилась по її чарівному обличчю.

Мадемуазель де Ла-Моль, так нічого й не домігшись від Жульєна, попросила адвоката зайти. На щастя, це був колишній капітан італійської армії, учасник кампанії тисяча сімсот дев’яносто шостого року, товариш Манюеля.

Для годиться він намагався відрадити засудженого від його рішення. Жульєн, бажаючи виявити свою повагу до нього, виклав йому свої міркування.

— Що ж, правду кажучи, можна бути й такої думки, як ви, — сказав нарешті пан Фелікс Вано (так звали адвоката). — Але ви маєте ще три дні для подачі апеляції, і мій обов’язок заходити до вас щодня. Якби за ці два місяці під в’язницею раптом вивергнувся вулкан, ви були б урятовані. Та ви можете вмерти й від хвороби, — сказав він, дивлячись Жульєнові в очі.

Жульєн потиснув йому руку.

— Дякую, ви порядна людина. Я подумаю про це.