Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

— Панове присяжні!

Страх перед людською зневагою, який, здавалося мені, я зможу перебороти перед смертю, змушує мене взяти слово. Я не маю честі належати до вашої касти, панове, в моїй особі перед вами селянин, що повстав проти низькості свого стану.

Я не прошу у вас ніякої милості, — промовляв далі Жульєн твердішим голосом. — Я не плекаю райдужних надій, — мене чекає смерть, і це буде справедливо. Я вчинив замах на життя жінки, гідної найглибшої пошани. Пані де Реналь була для мене майже матір’ю. Злочин мій жахливий, і зроблений він був умисно. Отже, панове присяжні, я заслужив смерть. Проте, хоча б я й менше завинив, я бачу тут людей, які, не задумуючись над тим, що молодість моя заслуговує співчуття, захочуть покарати в моїй особі і раз назавжди зламати тих юнаків незнатного походження, пригнічених бідністю, яким пощастило здобути добру освіту, внаслідок чого вони насмілились проникнути в середовище, яке на мові чванливих багатіїв зветься вищим світом.

Ось у чому, панове, полягає мій злочин, і він буде покараний тим суворіше, що, по суті, мене судять люди, не рівні мені. Я не бачу тут на лавах присяжних жодного заможного селянина, а тільки самих обурених буржуа.

Протягом двадцяти хвилин Жульєн говорив у такому тоні; він висловив усе, що накипіло в нього на душі; прокурор, який запобігав перед аристократами, підстрибував у кріслі, проте, незважаючи на трохи абстрактний характер промови Жульєна, всі жінки ревно плакали. Навіть пані Дервіль піднесла хусточку до очей. Перед тим як закінчити промову, Жульєн ще раз згадав про умисність злочину, про каяття, про безмежну синівську відданість і повагу, яку він почував колись, у минулі часи, до пані де Реналь... Пані Дервіль раптом скрикнула і знепритомніла...

Пробило першу годину, коли присяжні вийшли у свою кімнату. Жодна з жінок не залишила свого місця; в багатьох чоловіків на очах були сльози.

Спочатку всі жваво розмовляли між собою, але вирок присяжних затягався, мало-помалу втома давалася взнаки і в залі встановлювалася тиша. Це були урочисті хвилини. Вогні люстр ставали тьмянішими. Жульєн, дуже стомлений, чув, як поруч з ним ішла розмова про те, добра це чи погана ознака, що присяжні радяться так довго. Йому було приємно, що всі були на його боці; присяжні все ще не повертались, а проте жодна жінка не вийшла з зали.

Та ось пробило другу годину — і враз почувся шум. Маленькі дверцята кімнати присяжних розчинились. Пан барон де Вально урочисто й театрально виступав попереду, за ним ішли всі інші присяжні. Він відкашлявся і проголосив, що присяжні по правді і совісті ухвалили одностайно вирішення, що Жульєн Сорель винен у вбивстві з наперед обдуманим наміром. Це вирішення тягло за собою смертну кару, і вирок був негайно оголошений. Жульєн глянув на свій годинник і згадав пана де Лавалетта. Було чверть на третю. «Сьогодні п’ятниця, — подумав він. — Так, але для Вально, що засудив мене до страти, це щасливий день...

Мене занадто добре стережуть, і Матильда не зможе врятувати мене так, як це зробила пані де Лавалетт. Отже, через три дні, о цій самій годині, я матиму точні відомості про велике «Може бути».

У цю хвилину він почув голосний зойк, і це повернуло його до дійсності. Жінки навколо нього ридали; він бачив, що всі повернулись лицем до невеличкої ніші в капітелі готичного пілястра. Пізніше він дізнався, що там ховалась Матильда. Крик не повторювався, і всі знов обернулись до Жульєна, якого жандарми намагались провести крізь юрбу.

«Постараємось не дати приводу глузувати цьому негідникові Вально, — подумав Жульєн. — З яким удавано зажуреним виразом виголосив він рішення, що веде за собою смертну кару! Тоді як навіть у цього бідолахи, голови суду — а він суддею, мабуть, не один рік! — сльози були на очах, коли він оголошував вирок. Яка радість для Вально — помститись за наше давнє суперництво через пані де Реналь!.. Значить, я її більше не побачу! Кінець усьому... Останнє прощання вже неможливе для нас, я це почуваю. Великим щастям було б для мене висловити їй, який огидний мені мій злочин!

Сказати тільки одне: я засуджений справедливо».

XLII. Коли Жульєна одвели назад у в’язницю...

Коли Жульєна одвели назад у в’язницю, його помістили в камеру смертників. І він, що завжди помічав найнезначніші дрібниці, на цей раз навіть не помітив, що його не повели наверх, у його вежу. Він думав про те, що він сказав би пані де Реналь, якби мав щастя побачити її перед останньою хвилиною. Він уявляв собі, що вона відразу перепинить його, і йому хотілося з перших же слів висловити їй усе своє каяття. «Після такого вчинку, як переконати її, що я кохаю лише її одну? Бо зрештою я хотів усе-таки вбити її чи то з честолюбства, чи то з кохання до Матильди».

Лягаючи спати, він помітив, що на ліжку простирала з грубого полотна. Очі його ніби відкрились. «Ах, так! Я ж у камері смертників, — сказав він сам собі. — Справедливо... »

«Граф Альтаміра розповідав мені, що Дантон напередодні смерті казав своїм гучним голосом: «Дивна річ, дієслово «гільйотинувати» не може відмінюватись у всіх часах; можна сказати: я буду гільйотинований, ти будеш гільйотинований, але не кажуть: я був гільйотинований».

А чом би й ні, — міркував далі Жульєн, — коли є загробне життя... Сказати правду, якщо я там зустрінуся з християнським Богом, мені кінець: це деспот, і, як такий, він мстивий; в його Біблії тільки й мови, що про жорстокі покарання. Я його ніколи не любив і навіть не міг повірити, що хто-небудь щиро його любить. Він безжальний (і Жульєн пригадав кілька місць з Біблії). Він мене жорстоко покарає.

А що, як я зустріну там бога Фенелона! Може, він скаже мені: «Тобі багато проститься, бо ти багато любив... »

Чи справді я багато любив? О, я любив пані де Реналь, але поводився жахливо. І тут, як у всьому іншому, відмовився від простого й скромного заради того, що блищить.

Та, з другого боку, які перспективи відкривалися переді мною! Гусарський полковник, якби почалась війна; в мирні часи — секретар посольства; потім посол... Бо я швидко освоївся б з цими справами... Та навіть якби я був останнім дурнем, хто міг би змагатися з зятем маркіза де Ла-Моля? Мені пробачили б усі мої безглузді витівки, — ба навіть вважали б їх заслугами. І ось я, значна особа, веду розкішне життя у Відні або в Лондоні... »