Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

— Не зовсім так, пане, через три дні ви будете гільйотиновані.

Жульєн щиро розсміявся цій дотепній репліці, яку подав йому здоровий розум. «Справді, в людині живуть дві істоти, — подумав він. — Якій же з них, чорти б його взяли, належить це єхидне міркування?

Ну що ж, друже, хай так, — відповів він уявному співрозмовникові, — я буду гільйотинований через три дні. Пан де Шолен разом із абатом Маслоном, щоб подивитися на страту, наймуть на двох одне вікно. Цікаво, хто з цих двох достойних панів обікраде другого, коли доведеться платити за це вікно?»

Раптом йому пригадалися такі рядки з «В’ячеслава» Ротру:

Владислав: ... Душа моя готова.

Король (батько Владислава). Готовий ешафот; неси на нього голову свою.

«Прекрасна відповідь!» — подумав Жульєн і заснув. Вранці він прокинувся, почувши, що хтось міцно обнімає його.

— Як? Уже? — сказав Жульєн, злякано розплющуючи очі. Він думав, що його схопив кат.

Це була Матильда. «На щастя, вона не зрозуміла, що я подумав». Ця думка повернула йому самовладання. Він побачив, що Матильда змарніла так, наче півроку хворіла; її не можна було впізнати.

— Цей підлий Фрілер обдурив мене, — казала вона, ламаючи руки. Від люті вона не могла плакати.

— Хіба я не гарний був учора, коли взяв слово? — сказав Жульєн. — Я імпровізував, і вперше в житті! Щоправда, є підстави боятись, що це й востаннє.

У цю хвилину Жульєн грав на вдачі Матильди з холоднокровністю вмілого піаніста, що торкається клавішів.

—Я не знатного походження, — казав він, — але висока душа Матильди піднесла до себе свого коханого. Як ви думаєте, чи краще перед своїми суддями тримався Боніфацій де Ла-Моль?

Матильда того дня була ніжна без всякої афектації, немов бідна дівчина, що живе десь на шостому поверсі; але вона не могла домогтись від нього простіших слів. Несвідомо він відплачував їй за всі муки, яких вона так часто завдавала йому.

«Джерела Нілу невідомі нікому, — казав собі Жульєн. — Людському окові не дано бачити цього царя річок у вигляді звичайного струмочка. Так само жодне людське око ніколи не побачить Жульєна малодушним, насамперед тому, що він не такий. Але серце в мене чутливе, і від простого, щиро сказаного слова мій голос може затремтіти, і навіть сльози можуть зросити мені очі. Скільки разів бездушні люди зневажали мене за цю ваду! Вони думали, що я прошу пощади. Цього не слід допускати.

Кажуть, що Дантон здригнувся біля ешафота, згадавши дружину, але Дантон вдихнув у свій час сили в народ, в цю юрбу вітрогонів, і не допустив ворога до Парижа... Тільки я один знаю, що міг би зробити; для інших я, у кращому разі, тільки якесь може бути.

Що, якби тут, у в’язниці, зі мною була не Матильда, а пані де Реналь, чи міг би я поручитись за себе? Моє безмежне каяття й розпач здалися б Вально, та й усім місцевим патриціям, ганебним страхом смерті. Адже вони чванливі, ці жалюгідні серця, поставлені завдяки своїм грошам вище спокус! «Бачите, що значить народитись сином тесляра!» — сказали б оті де Муаро і де Шолени, які засудили мене на смерть. Можна зробитись ученим, спритним, але мужності... мужності не навчишся! Навіть із сердешною Матильдою, що тепер плаче, — ні, вона вже не може плакати, — сказав він собі, глянувши на її червоні очі і стиснувши в обіймах. Видовище цього щирого горя примусило його забути свої міркування... — Вона, мабуть, проплакала цілу ніч, — подумав він, — але мине час, і з яким почуттям сорому згадуватиме вона про це! Їй здаватиметься, що в юності її введено в оману, що вона піддалася низькому плебейському складу думок... Круазнуа — людина слабохарактерна, він одружиться з нею і, слово честі, добре зробить. Вона примусить його грати роль

Великим розумом, що ясним світлом сяє

Над судженнями сірими людців.

А! Дивна річ: з того часу як я чекаю смерті, мені пригадуються всі вірші, які я колись знав. Це, мабуть, ознака занепаду... »