Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

«Як тільки закінчиться суд, вона напише пані де Реналь», — подумав він, не знаючи, що пані де Реналь приїхала в Безансон.

Почався допит свідків. Він тривав кілька годин. При перших словах обвинувальної промови прокурора дві з тих дам, що сиділи в маленькій ложі навпроти Жульєна, розплакались.

«Пані Дервіль не така, вона не розчулиться», — подумав Жульєн. Проте він помітив, що обличчя у неї палає.

Прокурор з пафосом, поганою французькою мовою розводився про варварство вчиненого злочину. Жульєн помітив, що сусідки пані Дервіль слухали його дуже незадоволено.

Деякі з присяжних, мабуть, їхні знайомі, щось їм казали, очевидно заспокоюючи їх. «Це все-таки добра ознака», — подумав Жульєн.

Доти він почував лише безмежну зневагу до всіх людей, що зібрались тут.

Пошле пишномовство прокурора посилило його почуття огиди. Але поволі душевна сухість Жульєна зникала перед виявами співчуття, яке він бачив з усіх боків.

Йому сподобався рішучий вираз обличчя його адвоката.

— Тільки без зайвих фраз, — сказав Жульєн йому тихенько, коли той приготувався взяти слово.

— Уся ця пишномовність, украдена в Боссюе, яку тут розгорнули проти вас, пішла вам тільки на користь, — сказав адвокат. І справді, не минуло й п’яти хвилин після того, як він почав промову, а вже мало не всі жінки повитягали носові хусточки. Підбадьорений адвокат, звертаючись до присяжних, промовляв дуже переконливо. Жульєн здригнувся, він почував, що ось-ось розплачеться. «Боже правий! Що скажуть мої вороги?»

Він мало не розчулився, коли, на щастя, зустрівся поглядом з нахабними очима пана барона де Вально.

«Очі цього пана палають, — подумав він, — як тріумфує ця підла душа! Якби його торжество було єдиним наслідком мого злочину, я мусив би його проклинати. Один Бог знає, чого він наплете про мене пані де Реналь!»

Ця думка цілком поглинула Жульєнову увагу. Але незабаром він отямився, почувши голосні схвальні вигуки присутніх. Адвокат щойно закінчив промову. Жульєн згадав, що слід потиснути йому руку. Час пролетів дуже швидко.

Обвинуваченому й адвокатові принесли підкріпитися. Тільки тоді Жульєна вразило одне спостереження: жодна з жінок не вийшла з залу пообідати.

— Сказати правду, я вмираю з голоду, — мовив адвокат, — а ви?

— Я теж, — відповів Жульєн.

— Гляньте-но, дружині префекта теж принесли їсти, — сказав адвокат, показуючи на маленьку ложу. — Будьте мужні, все йде прекрасно.

Засідання відновилось.

Коли голова виступив з заключним словом, пробило північ. Голова змушений був спинитися; серед тиші й загального тривожного чекання бій баштового годинника гучно лунав на весь зал.

«Ось настає мій останній день», — подумав Жульєн. І незабаром він відчув, як його опановує почуття обов’язку. Досі він переборював себе, не дозволяв собі розчулитись і мав твердий намір не брати останнього слова; проте, коли голова спитав його, чи хоче він щось додати, Жульєн підвівся. Прямо перед собою він бачив очі пані Дервіль, які у вечірньому світлі здавалися йому дуже блискучими. «Невже вона плаче?» — подумав він.