Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

— Ось у чому вся суть, — додав він серйозно, — і це вам може додати трохи надії. Я багато думав про це протягом двох років, коли був її відданим слугою. Все ваше майбутнє, пане, якщо ви закохані, залежить від цієї великої загадки: чи не стомилася вона від ролі цнотливої святенниці і чи не тому вона така лиха, що нещасна?

— А може, — зауважив граф Альтаміра, порушивши нарешті свою мовчанку, — це просто те, що я тобі казав двадцять разів? Тобто вона пройнялася французькою пихою: спогад про батька, торговця сукном, робить нещасною цю жінку з похмурою й черствою вдачею. Єдине для неї щастя — це жити в Толедо, де її щодня мучив би духівник, малюючи перед нею страшну картину пекла.

Коли Жульєн зібрався йти, дон Дієго мовив йому надзвичайно урочисто:

— Альтаміра казав мені, що ви наш однодумець. Колись ви допоможете нам повернути нашу втрачену волю, а тепер я охоче допоможу вам у цій забаві. Вам буде корисно обізнатися зі стилем маршальші: ось чотири листи, написані її рукою.

— Я перепишу їх, — вигукнув Жульєн, — і поверну вам!

— І ніколи ніхто не почує від вас ні слова з того, про що ми тут розмовляли?

— Ніколи, честю присягаюсь! — скрикнув Жульєн.

— Ну, Боже вам поможи! — додав іспанець і мовчазно провів Жульєна й Альтаміру аж до сходів.

Ця сцена трохи розважила Жульєна, викликала в нього щось подібне до посмішки. «От тобі й маєш, — казав він собі, — святенник Альтаміра допомагає мені в адюльтері».

Під час глибокодумних повчань дона Дієго Бустоса Жульєн уважно прислухався до годинника в палаці Алігр.

Наближалася година обіду, він знов побачить Матильду! Повернувшись, він старанно зайнявся своїм туалетом.

«Ось перша дурниця, — сказав він сам до себе, уже спускаючись сходами. — Тепер точно виконувати приписи князя».

Він повернувся у свою кімнату й переодягся в найпростіший дорожній костюм.

«Тепер, — подумав він, — тільки б не виказати себе поглядом». Було ще тільки пів на шосту, а обідали о шостій. Йому спало на думку зайти до вітальні; там нікого не було; і, побачивши блакитний диван, він схвилювався до сліз. Щоки його запалали. «Треба розпрощатися з цією дурною чутливістю, — звелів він сам собі гнівно, — інакше вона зрадить мене». Він взяв про людське око газету і пройшовся три-чотири рази з вітальні в сад і назад.

Потім, сховавшись за великим дубом, з трепетом наважився поглянути на вікно мадемуазель де Ла-Моль. Воно було щільно зачинене. Він мало не впав і довго стояв, притулившись до дуба. Потім, ледве тримаючись на ногах від хвилювання, пішов подивитися на драбину садівника.

Кільце, яке він колись розігнув (Боже, як усе тоді було інакше!), так і залишилось досі не полагодженим. Не тямлячи себе, в пориві безумства, Жульєн притис його до уст.

Від довгого ходіння з вітальні в сад і назад Жульєн відчув страшенну втому: це був перший успіх, якому він дуже зрадів. «Мої очі згаснуть і не зрадять мене!» — подумав він. Помалу всі почали сходитися до вітальні; кожного разу, як відчинялися двері, Жульєнове серце стискалося в смертельній тривозі.

Сіли за стіл. Нарешті з’явилась і мадемуазель де Ла-Моль, вірна, як завжди, своїй звичці примушувати себе чекати. Вона густо почервоніла, побачивши Жульєна, ніхто не сказав їй, що він приїхав. Пам’ятаючи поради князя Коразова, Жульєн глянув на її руки: вони тремтіли. Це відкриття дуже збентежило його, але йому пощастило сховати своє почуття, — допомогла втома.

Пан де Ла-Моль відізвався про нього з похвалою, після чого маркіза звернулась до нього з люб’язними словами з приводу його стомленого вигляду. Жульєн повторював собі весь час: «Не треба надто часто поглядати на мадемуазель де Ла-Моль, але мої очі не повинні й уникати її. Треба поводитись так само, як я поводився за тиждень до мого нещастя...» На його думку, це йому вдавалося, і він залишився у вітальні. Виявивши вперше увагу до господині дому, він доклав усіх зусиль, щоб втягти в розмову її гостей і підтримати жваву бесіду.

Його чемність була винагороджена: о восьмій годині доповіли про маршальшу де Фервак. Жульєн одразу зник, але незабаром з’явився знову, надзвичайно вишукано вдягнений. Пані де Ла-Моль була дуже вдячна йому за цей вияв поваги і, щоб показати своє задоволення, заговорила з пані де Фервак про його подорож. Жульєн сів біля маршальші так, щоб Матильда не могла бачити його очей. Влаштувавшись у такий спосіб, він за всіма правилами мистецтва зосередив на пані де Фервак погляд, сповнений найглибшого захоплення. Тирадою про таке почуття починався перший з п’ятдесяти трьох листів, подарованих йому князем Коразовим.