Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

«Всі вони в цій сім’ї відзначаються химерністю міркувань, — думала пані де Фервак, — ось тепер вони зачаровані своїм юним абатом, що вміє тільки слухати й дивитися на вас, щоправда, дуже гарними очима».

Жульєн, з свого боку, знаходив у манерах маршальші майже довершений зразок того патриціанського спокою, який виявляється в бездоганній чемності, але ще більше в цілковитій нездатності до будь-якого сильного почуття. Який-небудь несподіваний різкий рух, відсутність самовладання могли б так само прикро вразити пані де Фервак, як і недостатня поважність у поводженні з нижчими. Найменший прояв чутливості був у її очах чимось подібним до морального сп’яніння, якого треба соромитись і яке дуже шкодить гідності особи з вищих кіл суспільства. її улюблена розмова — останнє полювання короля, а улюблена книга — «Мемуари герцога де Сен-Сімона», особливо в генеалогічній їх частині.

Жульєн знав, що в пані де Фервак є улюблене місце у вітальні, де освітлення найкраще відтіняло її вроду. Він сідав там заздалегідь, старанно повернувши свій стілець так, щоб не бачити Матильди. Здивована цією впертістю, з якою він ховався від неї, вона одного разу встала з блакитного дивана й сіла з своїм рукоділлям коло маленького столика поруч з кріслом пані де Фервак. Жульєн бачив її тепер зовсім близько з-за капелюшка пані де Фервак. Ці очі, володарі його долі, спочатку злякали його, а потім вивели з стану звичайної апатії. Він заговорив, і говорив дуже добре.

Звертався він до пані де Фервак, але його єдиною метою було вплинути на душу Матильди. Він так запалився, що пані де Фервак кінець кінцем перестала розуміти, що він їй каже.

Це було блискуче досягнення. Якби Жульєн здогадався завершити його кількома фразами в дусі німецького містицизму, високої релігійності і єзуїтства, пані де Фервак відразу зарахувала б його до видатних людей, покликаних відродити наш вік.

«Ну, коли в нього такий поганий смак, що він може говорити так довго і з таким запалом до пані де Фервак, — вирішила мадемуазель де Ла-Моль, — я не слухатиму його більше». І вона залишилась вірною своєму слову до кінця вечора, хоч це їй було й дуже важко.

Опівночі, коли вона зі свічником у руках пішла провести матір до її кімнати, пані де Ла-Моль спинилася на сходах і почала вихваляти Жульєна. Це остаточно зіпсувало

Матильді настрій, і вона не могла заснути цілу ніч. Тільки одна думка її заспокоювала: «Той, кого я зневажаю, в очах маршальші може зійти за незвичайну людину».

Щодо Жульєна, то він почував себе не таким нещасним, бо сьогодні він діяв. Випадково погляд його впав на портфель з російської шкіри, подарований йому князем Коразовим разом з п’ятдесятьма трьома любовними листами. На першому листі, внизу, Жульєн побачив примітку: «Лист номер перший послати через тиждень після першого побачення».

— Я спізнився, — скрикнув Жульєн, — я ж уже давно бачуся з пані де Фервак! — І він негайно взявся переписувати першого любовного листа. Це була страшенно нудна проповідь, повна пишномовних міркувань про доброчесність. Жульєнові пощастило: на другій сторінці він заснув.

Через кілька годин яскраве сонячне світло розбудило його. Виявилось, що він так і проспав усю ніч, схилившись на стіл. Для нього тепер найболіснішим у житті був момент пробудження, коли він одразу пригадував своє горе. В цей день він закінчив переписувати листа, мало не сміючись. «Невже й справді жив колись юнак, — думав він, — який міг отаке писати!» Він нарахував кілька фраз по дев’ять рядків кожна. В кінці листа він побачив примітку олівцем:

«Ці листи одвозити особисто, верхи, при чорній краватці і в синьому сюртуці. Передати листа швейцарові, при цьому мати засмучений вигляд, сповнений глибокої зажури. Якщо з’явиться покоївка, то перш ніж до неї заговорити, треба крадькома змахнути сльозу».

Все це він виконав дуже точно.

«Те, що я роблю, — дуже відчайдушне», — подумав Жульєн, виходячи з палацу де Фервак. — Але тим гірше для Коразова. Наважитись писати жінці, що так уславилась своєю доброчесністю! Якою нищівною зневагою відповість вона мені! Ото буде забава для мене! Мабуть, це єдина комедія, що може мене розворушити. Так, виставити на посміх оту огидну істоту, що зветься моїм «я», — це розважить мене. Якби я був певен, що здатний на злочин, я вчинив би його, аби тільки розважитись».

За цей останній місяць найщасливішими хвилинами для Жульєна були ті, коли він відводив коня до стайні. Коразов суворо наказав йому: ні в якому разі не дивитись на кохану, що його покинула. Але добре знайомий Матильді тупіт його коня, манера поляскувати хлистом об двері стайні, викликаючи конюха, іноді притягали її до вікна, і вона дивилась на Жульєна з-за завіси. Ця завіса була така прозора, що Жульєнові все було видно. Непомітно поглядаючи з-під крис капелюха, він помічав постать Матильди, але її очей йому не було видно. «А значить, — думав він, — і вона не бачить моїх очей; отже, вона не знає, що я дивлюсь на неї».

Цього вечора пані де Фервак поводилась з ним так, наче вона й не одержала від нього філософського й містично-релігійного трактату, який він уранці з таким меланхолійним виглядом передав її швейцарові. Напередодні Жульєн випадково відкрив спосіб бути красномовним, тепер він навмисне сів так, щоб бачити очі Матильди. А Матильда теж, як тільки прийшла пані де Фервак, залишила блакитний диван, інакше кажучи, втекла від свого звичайного товариства. Пан де Круазнуа був помітно збентежений її новою примхою. Його неприхований смуток значно полегшив Жульєнове страждання.

Ця несподівана радість піднесла його красномовство до надхмарних висот, а що марнолюбство закрадається навіть у серця, які служать оселею найвищої доброчесності, то й пані де Фервак, сідаючи в карету, подумала: «Пані де Ла-Моль має рацію, цей юний абат — справді визначна людина. Мабуть, перші дні він ніяковів у моїй присутності. Справді, всі, кого зустрічаєш у цьому домі, позначені якоюсь печаттю легковажності; я бачу тут тільки підтримувану старістю чесноту, що потребує охолоджуючої дії похилих літ. Цей юнак, очевидно, помітив різницю між такими жінками і мною; він пише непогано, але я дуже боюся, що за його проханням — просвітити його моїми порадами, з яким він звертається до мене в листі, ховається почуття, не усвідомлене ним самим. А втім, скільки разів саме так починалось щире навернення на путь істини! І що особливо навіває мені добрі надії — це те, що його стиль зовсім відмінний від стилю тих юнаків, чиї листи мені доводилось бачити.

Не можна не помітити високої зворушливості, глибокої серйозності в посланні цього юного священнослужителя. Справді, в ньому є щось подібне до лагідної доброчесності Масільйона».

XXVII. НАЙКРАЩІ ЦЕРКОВНІ ПОСАДИ

Заслуги? Таланти? Чесноти? —