Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

Пан абат Пірар виголосив Жульєнові довге повчання з приводу його успіхів у палаці де Фервак. Тут виявився сектантський дух суперництва між суворим янсеністом і цим єзуїтським монархічним салоном доброчесної маршальші, що претендував на відродження моралі.

XXVIII. МАНОН ЛЕСКО

Отже, упевнившись в ослячій

дурості настоятеля, він з успіхом став

переконувати його в тому, що

чорне є біле, а біле є чорне.

Ліхтенберг

Приписи росіянина категорично забороняли суперечити усно тій особі, якій писалися листи. Ні в якому разі не можна було ухилятись від постійного найпалкішого захоплення, це була найперша передумова для всіх листів.

Якось увечері в опері, в ложі пані де Фервак, Жульєн надто розхвалював балет «Манон Леско». Він робив це виключно на тій підставі, що балет здавався йому зовсім нікчемним.

Маршальша сказала, що балет набагато слабкіший за роман абата Прево.

«Он як! — подумав Жульєн, весело здивувавшись. — Така доброчесна особа — і вихваляє роман!»

Пані де Фервак вважала своїм обов’язком два чи три рази на тиждень висловлювати нищівну зневагу до письменників, які своїми мерзенними творами намагаються зіпсувати молодь, що й без того, на жаль, легко піддається згубним пристрастям.

— Серед цих розпусних, небезпечних творів, — продовжувала пані де Фервак, — «Манон Леско» посідає, кажуть, одне з найперших місць. У цій книзі, кажуть, глибоко й правдиво змальовані помилки й заслужені страждання порочного серця; однак це не перешкодило вашому Бонапарту на острові Святої Єлени сказати, що цей роман написаний для лакеїв.

Ці слова вивели Жульєна з душевного заціпеніння. «Мене хотіли погубити в очах пані де Фервак; їй розповіли про моє захоплення Наполеоном! Мабуть, її це дуже вразило, бо вона не втрималась від спокуси дати мені це відчути». Це відкриття цікавило його цілий вечір і зробило його дуже балакучим. Коли він прощався з пані де Фервак у вестибюлі опери, вона сказала йому:

— Пам’ятайте, пане, що той, хто мене любить, не повинен любити Бонапарта; його можна в кращому разі визнавати як неминучість, послану провидінням. Зрештою в цього чоловіка душа була не досить чутлива, він нездатний був цінити великі твори мистецтва.

«Хто мене любить! — повторював сам собі Жульєн. — Цим нічого не сказано або сказано все. Ось таємниці мови, незбагненні для нас, бідних провінціалів». І, переписуючи безконечного листа до маршальші, він поринув у спогади про пані де Реналь.

— Як це могло статися, — сказала йому наступного дня пані де Фервак з таким байдужим виразом, що він здався йому явно неприродним, — що ви мені говорите про Лондон і Річмонд у листі, написаному, здається, вчора, після відвідання опери?

Жульєн зовсім збентежився. Він переписував слово в слово, не думаючи про те, що пише, і, мабуть, забув замінити слова Лондон і Річмонд, які були в оригіналі, на Париж і Сен-Клу. Він спробував щось сказати, але не міг довести до кінця жодної фрази, почуваючи, що ось-ось розсміється, як божевільний. Нарешті він якось виплутався, придумавши таке пояснення:

— Поринувши в глибокі міркування про найважливіші, найвищі ідеали людської душі, моя душа, коли я вам писав, могла про все забути і все переплутати.

«Я справив на неї враження, — сказав він собі, — отже, на сьогоднішній вечір я можу звільнити себе від цієї нудоти». І він негайно покинув палац де Фервак. Пізно ввечері, переглянувши оригінал переписаного вчора листа, він швидко знайшов фатальне місце, де молодий росіянин говорив про Лондон і Річмонд. Жульєн з подивом помітив, що цей лист був майже ніжний.