Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

як вона спить, я не міг сказати собі: вона вся

моя, з своєю ангельською красою і з своїми

милими слабостями! Вона в моїй владі, така, якою

милосердне небо створило її, щоб чарувати

чоловіче серце.

«Ода» Шиллера

Змушений провести в Страсбурзі цілий тиждень, Жульєн, намагаючись якось розважитись, роздумував про воєнну славу і відданість батьківщині. Чи був він і досі закоханий? Він і сам не знав, він тільки почував, що в його змученій душі панує одна Матильда, як необмежена володарка його щастя і уяви. Йому треба було напружувати всю свою душевну силу, щоб не вдаватися в розпач. Думати про щось, не зв’язане з Матильдою, він просто не міг. Честолюбство, навіть дрібні втіхи марнославства відвертали колись його думки від почуттів до пані де Реналь. Матильда поглинула все, він бачив тільки її у своїх мріях про майбутнє.

І це майбутнє, з якого боку б не глянути на нього, уявлялося Жульєнові безрадісним. Це дивне створіння, яке ми бачили у Вер’єрі таким самовпевненим, погордливим, тепер вдалося до іншої крайності — його скромність доходила до безглуздя.

Ще три дні тому він з насолодою вбив би абата Кастанеда, а в Страсбурзі, якби з ним почала суперечку дитина, він визнав би, що рацію має вона, а не він. Перебираючи в пам’яті всіх своїх суперників і ворогів, які зустрічалися в його житті, він тепер доходив висновку, що винні були не вони, а тільки він, Жульєн.

Причиною цього було те, що його невблаганним ворогом стала тепер його могутня уява, яка раніше малювала йому в майбутньому такі блискучі успіхи.

Цілковита самотність, на яку приречений мандрівник у чужому місті, ще збільшувала владу цієї похмурої уяви. Яким скарбом був би для нього друг! «Та чи є у світі, — думав Жульєн, — хоч одне серце, яке билося б для мене? І навіть  якби я мав друга, чи не змушувала б мене честь вічно мовчати?» Сповнений смутку, роз’їжджав він верхи по околицях Келя, містечка на березі Рейну, що його увічнили Дезе і Гувіон Сен-Сір. Німецький селянин показував йому струмочки, стежки, острівці на Рейні, прославлені мужністю цих великих полководців. Жульєн тримав у лівій руці повід, а в правій розгорнуту чудову карту, яка прикрашає «Мемуари» маршала Сен-Сіра. Раптом веселий вигук примусив його підвести голову.

То був князь Коразов, його лондонський приятель, що кілька місяців тому навчив його перших правил елегантного поводження. Вірний цьому високому мистецтву, Коразов, що приїхав у Страсбург учора, а в Кель тільки годину тому і що за все життя не прочитав і рядка про облогу тисяча сімсот дев’яносто шостого року, взявся давати Жульєнові пояснення. Німецький селянин дивився на нього спантеличений, бо досить розумів французьку мову, щоб помітити неймовірні дурниці, які говорив князь. А Жульєн був за тридев’ять земель від того, що думав селянин: він здивовано придивлявся до цього гарного молодика, милуючись його красивою посадкою на коні.

«Яка щаслива вдача! — думав він. — Як прекрасно сидять на ньому штани, як елегантно підстрижене його волосся! Ах, якби я був такий, може, вона не відчула б до мене огиди по трьох днях кохання».

Коли нарешті князь покінчив з облогою Келя, він сказав Жульєнові:

— Ви маєте вигляд справжнього ченця-трапіста, ви, здається, перестарались у дотриманні серйозності, як я вам радив колись у Лондоні. Сумний вигляд не відповідає доброму тону: треба мати нудьгуючий вигляд. Якщо ви сумні, значить, вам чогось бракує, щось вам не вдалося, і ви цим показуєте себе в невигідному світлі. Навпаки, коли ви нудьгуєте, в невигідному становищі опиняється той, хто марно намагався вам сподобатись. Зрозумійте ж, мій дорогий, якої серйозної помилки ви припустились!

Жульєн кинув екю селянинові, що слухав їх, роззявивши рота.

— Чудово, — сказав князь, — жест граціозний, сповнений благородної зневаги! Прекрасно!

І він пустив свого коня галопом; Жульєн поскакав услід за ним, наївно захоплений.

«Ах, якби я був такий, вона б не віддала перевагу отому Круазнуа!» Чим більше його розум повставав проти смішних рис князя, тим більше він зневажав себе за те, що захоплюється ними, і сумував, що не може бути таким самим. Почуття огиди до самого себе сягало останньої межі.

Князь побачив, що Жульєн справді глибоко засмучений.