Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

Пусте!.. Треба лише належати

до якої-небудь кліки!

«Телемах»

Таким чином, думка про єпископський сан уперше поєднувалася з уявленням про Жульєна у свідомості цієї жінки, яка рано чи пізно мала розподіляти найвищі пости французької церкви. Але цей успіх зовсім не втішив би Жульєна; тепер думка його нездатна була охопити будь-що, чуже його стражданням; все навколо тільки збільшувало його муки. Наприклад, вигляд його власної кімнати став для нього нестерпним. Коли він повернувся до себе ввечері з свічкою в руці, кожна річ, кожна дрібничка, здавалось, аж кричали, бажаючи розповісти йому нові подробиці його горя.

Цього дня, заходячи у свою кімнату, він сказав собі з такою жвавістю, якої не почував уже давно: «Я маю над чим попрацювати, гадаю, що другий лист такий самий нудний, як і перший».

Лист виявився ще нуднішим. Те, що він переписував, здавалось йому таким безглуздим, що він під кінець став копіювати рядок за рядком механічно, не думаючи про зміст.

«Це ще пишномовніше, ніж офіційні статті Мюнстерського трактату, — казав він собі, — які мій професор дипломатії примушував мене переписувати в Лондоні».

І тільки зараз він згадав про листи пані де Фервак, які забув повернути поважному іспанцеві, дону Дієго Бустосу. Він розшукав їх; вони були майже такі самі заплутані й безглузді, як і листи молодого російського вельможі. Це був справжній туман — бажання сказати все і не сказати нічого. «Стиль — справжня еолова арфа, — подумав Жульєн. — За всіма цими високими фразами про небуття, про смерть, про вічність і таке інше я не бачу, по суті, нічого реального, крім нестерпної боязні сказати щось смішне».

Монолог, який ми тут скорочено навели, він повторював протягом двох тижнів. Засинати, переписуючи щось на зразок коментарів до апокаліпсису, наступного дня відвозити лист з меланхолійним виразом, заводити коня в стайню — з надією побачити хоч краєчок Матильдиного одягу, — працювати, увечері з’являтися в опері в ті дні, коли пані де Фервак не бувала в палаці де Ла-Моль, — так одноманітно минало Жульєнове життя. Воно ставало трохи цікавішим, коли пані де Фервак приїздила до маркізи; тоді він міг бачити очі Матильди з-під крис капелюха маршальші і ставав красномовним. Його образна й схвильована мова ставала дедалі виразнішою і разом з тим витонченішою.

Він прекрасно розумів, що всі його промови в очах Матильди були безглузді, але йому хотілось вразити її вишуканістю свого красномовства. «Чим менше правди в тому, що я кажу, — думав Жульєн, — тим більше я повинен їй подобатись». І він з одчайдушною сміливістю пускався в деякі перебільшені описи й вихваляння природи. Він дуже скоро помітив, що маршальші здається вульгарним усе просте і зрозуміле. І Жульєн продовжував чи скорочував свої просторікування, залежно від того, схвалення чи байдужість бачив в очах двох вельможних дам, яким він намагався сподобатись.

Загалом життя його було тепер не таке нестерпне, як раніше, коли він проводив дні у повній бездіяльності.

«Що ж, — подумав він якось увечері, — ось я вже переписую п’ятнадцяту з цих огидних статей; всі чотирнадцять попередніх я власноручно передав швейцарові пані де Фервак. Очевидно, я матиму честь наповнити листами всі шухляди її письмового стола. А проте вона поводиться зі мною точнісінько так, немовби я їй ніколи не писав! До чого ж дійдеться? Чи не набридне їй ця моя впертість так само, як і мені самому? Треба визнати, що цей росіянин, друг Коразова, закоханий в чарівну річмондську квакершу, був просто жахливий чоловік; чи можна бути нуднішим?»

Як і кожна посередність, яка випадково стає свідком маневрів великого полководця, Жульєн нічого не розумів у цьому наступі молодого росіянина на серце красуні-англійки. Перші сорок листів призначались тільки для того, щоб добитись прощення за сміливість писати їй. Треба було привчити цю милу особу, яка, мабуть, страшенно нудьгувала, засвоїти звичку одержувати листи, хоч трохи не такі безбарвні, як її повсякденне життя.

Одного разу Жульєнові передали листа: він впізнав герб пані де Фервак і зламав печатку з поквапливістю, яка здалася б йому неможливою кілька днів тому; але це було тільки запрошення на обід.

Він кинувся шукати вказівок у пана Коразова. На жаль, молодий росіянин здумав похизуватися легкістю стилю Дора саме там, де йому треба було бути простим і зрозумілим. Отже, Жульєнові лишилось неясним, який душевний стан годиться йому вдавати на обіді в маршальші.

Вітальня в палаці де Фервак вражала розкішшю, вона була роззолочена, як галерея Діани в Тюїльрі, і оздоблена картинами, писаними олійними фарбами і вставленими в стінні панелі. На деяких полотнах було видно плями свіжої фарби. Пізніше Жульєн дізнався, що господині дому деякі сюжети здалися не зовсім пристойними і вона звеліла виправити картини. «Моральний вік», — подумав він.

У цьому салоні він побачив трьох осіб з тих, що були присутні при складанні таємної ноти. Один з них, монсеньйор ***, єпископ, дядечко пані де Фервак, розпоряджався списком вакантних духовних посад і, як казали, не міг ні в чому відмовити своїй племінниці. «Як далеко я пішов!» — сказав собі Жульєн, меланхолійно посміхаючись, — і як мені байдуже до цього! Подумати тільки, я обідаю за одним столом з уславленим єпископом ***!»

Обід був дуже посередній, а розмови просто нестерпні. «Це скидається на зміст розділів поганої книжки, — подумав Жульєн. — Тут сміливо торкаються найважливіших проблем, доступних людській думці. Але, послухавши три хвилини, запитуєш себе, чого більше в промовця — пишномовності чи жахливого неуцтва».

Читач, мабуть, уже забув того нікчемного писаку, на ім’я Тамбо, академікового небожа і майбутнього професора, що своїми брудними наклепами отруював повітря в салоні палацу де Ла-Моль.

А саме цей чоловічок і подав Жульєнові думку, що пані де Фервак, хоч і не відповідає на його листи, можливо, ставиться поблажливо до його почуття. Чорне серце пана Тамбо просто краялось від думки про Жульєнові успіхи. «Але з другого боку, — міркував майбутній професор, — людина визначна, так само, як і перший-ліпший дурень, не може одночасно бути у двох місцях, отже, якщо Сорель стане коханцем прекрасної маршальші, вона його влаштує на якусь вигідну церковну посаду, і я позбудуся його в палаці де Ла-Моль».