Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

«Однак у цього чолов’яги якийсь підозрілий вигляд, — думав Жульєн, — він якось безцеремонно розглядав мене».

Як бачимо, наш герой уже починав недовіряти тому, що йому казали. Він став подумувати про те, щоб утекти після вечері, а тим часом, щоб ознайомитись з місцевими умовами, пішов погрітися біля вогню в кухні. Яка ж була його радість, коли він. побачив там синьйора Джеронімо, славетного співака!

Розсівшись у кріслі, яке він наказав присунути до самого вогню, неаполітанець голосно стогнав і говорив більше, ніж двадцятеро німецьких селян, що оточили його, пороззявлявши роти.

— Ці люди мене руйнують, — крикнув він Жульєнові, — я обіцяв співати завтра в Майнці. Семеро можновладних князів з’їхались туди, щоб послухати мене. А нумо, вийдемо прогулятися на свіже повітря, — сказав він з якимось багатозначним виразом.

Коли вони відійшли по шляху кроків сто і їх ніхто не міг почути, він сказав Жульєнові:

— Знаєте, в чому тут справа? Цей доглядач поштової станції — шахрай. Я пішов пройтись, дав двадцять су якомусь хлопчиськові, і той мені все розказав. У стайні на другому кінці села стоїть більше дванадцяти коней. Ці люди хочуть затримати якогось кур’єра.

— Справді? — вимовив Жульєн з невинним виразом.

Але викрити хитрощі — це ще не все, треба виїхати; а це ніяк не вдавалось синьйорові Джеронімо і його другові.

— Почекаймо до завтра, — вирішив нарешті співак. — Нас підозрюють. Мені чи вам, комусь із нас вони не довіряють. Завтра вранці замовимо собі добрий сніданок і, поки його готуватимуть, підемо погуляти, втечемо, наймемо коней і доберемось до найближчої станції.

— А як же ваші речі? — спитав Жульєн; йому спало на думку, що, може, самому Джеронімо доручено перехопити його. Довелося повечеряти й лягати спати. Тільки Жульєн встиг заснути, як його раптом розбудили якісь голоси: двоє людей досить безцеремонно розмовляли в його кімнаті.

Він пізнав поштового доглядача з потайним ліхтарем у руці. Світло було скероване на дорожню скриню, яку Жульєн звелів поставити у себе в кімнаті. Якийсь чоловік, що стояв поруч з доглядачем, спокійнісінько рився у відкритій скрині. Жульєнові видно було тільки його рукава, дуже вузькі і чорні.

«Та це ж сутана», — подумав він і тихенько схопив маленькі пістолети, які поклав під подушку.

— Не бійтесь, пане кюре, він не прокинеться, — казав доглядач. — Їм подали те вино, яке ви самі приготували.

— Не знаходжу ніякого сліду паперів, — відповів кюре. — Багато білизни, парфумів, помад, всяких дурниць; це якийсь модник, зайнятий своїми втіхами й розвагами. Посланець, мабуть, той другий, що навмисне розмовляє з італійським акцентом.

Вони наблизились до Жульєна, щоб обшукати кишені його дорожнього костюма. Йому страшенно хотілось пристрелити їх, як злодіїв, адже це не загрожувало ніякими наслідками. Спокуса була дуже велика. Але він подумав: «Я буду дурнем, зіпсую всю справу». Оглянувши його одяг, священик сказав:

— Ні, це не дипломат.

Він відійшов від Жульєна і добре зробив.

«Тільки він торкнеться до мене, — йому не минути лиха, — думав Жульєн. — Він ще може штрикнути мене кинджалом, а цього я вже не допущу».

Священик повернув голову, Жульєн крадькома глянув на нього; яке ж було його здивування: це був абат Кастанед! І справді, хоч як тихо намагались розмовляти між собою ці особи, Жульєнові з самого початку здалося, що йому знайомий один з голосів. Його охопило нестримне бажання очистити землю від одного з найпідліших негідників...

«А моя місія?..» — подумав він.