Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

— Б’юсь об заклад, що генерал побіг услід за міністром, — сказав чоловік у жилетах. — Він буде виправдовуватись у тому, що його застали тут, і запевнятиме, що ми в його руках.

Коли сонні слуги засвітили нарешті нові свічки, голова сказав:

— Треба вирішувати, панове, досить нам намагатись переконати один одного. Подумаємо краще про зміст ноти, яка через дві доби буде перед очима наших закордонних друзів. Тут ішла мова про міністрів. Тепер, коли пан де Нерваль вийшов, ми можемо сказати: яке нам діло до міністрів? Ми їх примусимо бажати того, що потрібно нам.

Кардинал висловив своє схвалення тонкою посмішкою.

— Сформулювати нашу позицію, як на мене, надзвичайно просто, — сказав молодий єпископ агдський із зосередженим і стриманим запалом фанатичної екзальтації. До цієї хвилини він мовчав. Жульєн помітив, що його очі, спочатку лагідні й спокійні, загорілись після першої ж години дискусії. Тепер душа його клекотала, мов лава Везувію.

— За час од тисяча вісімсот шостого по тисяча вісімсот чотирнадцятий рік Англія зробила тільки одну помилку, — сказав він, — не вжила заходів безпосередньо і особисто проти Наполеона. Відколи він став надавати титули герцогів і камергерів, відколи він поновив трон, місія, покладена на нього Богом, була закінчена, він був уже не потрібний, лишалося тільки принести його в жертву. Святе Письмо в багатьох місцях навчає нас, як треба розправлятися з тиранами. (Тут було наведено кілька латинських цитат).

Тепер, панове, доведеться принести в жертву не одну людину, а весь Париж. Вся Франція бере приклад з Парижа. Навіщо озброювати по п’ятсот чоловік у кожному департаменті? Це небезпечно і нічого не дасть. Навіщо вплутувати всю Францію в цю справу, яка стосується тільки Парижа? Тільки Париж з його газетами й салонами породив це зло; то хай же й загине цей новий Вавилон.

Час уже вибрати між церквою і Парижем. Ця катастрофа буде корисна тронові навіть з погляду світських інтересів. Чому Париж і дихнути не смів при Бонапарті?

Спитайте про це в гармати біля церкви Сен-Рош!..

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Тільки о третій годині ранку Жульєн і пан де Ла-Моль вийшли з цього будинку.

Маркіз втомився, і йому було соромно. Коли він заговорив до Жульєна, у його голосі вперше відчулося прохання. Він узяв з нього слово ніколи й нікому не розповідати про надмірну ретельність, як він висловився, свідком якої йому довелося бути.

— Не кажіть про це й нашому закордонному другові, хіба що він буде дуже наполягати, щоб ви розповіли про цих молодих безумців. Хіба їх хвилює, що державний лад буде повалений? Вони стануть кардиналами і знайдуть притулок у Римі. А нас у наших замках переріжуть селяни.

Секретна нота, яку маркіз склав за довгим, на двадцять шість сторінок, протоколом Жульєна, була готова на за чверть п’яту.

— Я страшенно стомився, — сказав маркіз, — і це відбилося на ноті: в кінці вона надто нечітка. Я так нею незадоволений, як ще ніколи не був незадоволений будь-яким своїм ділом. Тепер, друже мій, — додав він, — ідіть відпочиньте кілька годин, а щоб вас не викрали, я вас замкну на ключ у вашій кімнаті.

Наступного дня маркіз одвіз Жульєна в якийсь замок, що стояв на відшибі, на значній віддалі від Парижа. Господарі цього замку справили на Жульєна досить дивне враження: йому дали подорожну на вигадане ім’я; але там нарешті було зазначено, куди він справді їде; досі він удавав, ніби не знав цього. Він сів у коляску сам.

За його пам’ять маркіз зовсім не турбувався, бо Жульєн кілька разів проказав йому напам’ять секретну ноту, — але він дуже боявся, щоб його не перехопили в дорозі.

— Головне, удавайте фата, що подорожує, аби згаяти час, — казав він йому приязно, проводжаючи його до дверей вітальні. — На вчорашніх зборах, можливо, був присутній не один зрадник.

Подорож була швидка, але дуже сумна. Покинувши маркіза, Жульєн одразу забув і про таємну ноту, і про свою місію і почав думати, чому його зневажає Матильда.

В одному селі, за кілька льє від Мецу, доглядач поштової станції заявив йому, що коней нема. Була десята година вечора. Жульєн, у великій досаді, замовив вечерю. Прогулюючись біля воріт, він наче мимохідь, так, щоб не привернути нічиєї уваги, зайшов у двір, де були стайні. Коней справді не було.