Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

Англія не має жодного су на це добре діло. Сам геніальний Пітт, якби він воскрес, не зумів би обдурити англійських дрібних власників, бо тепер вони знають, що одна недовга ватерлооська кампанія коштувала їм мільярд франків. Якщо від мене вимагають ясності, — продовжував доповідач, все більше хвилюючись, — я скажу: допомагайте собі самі, бо Англія не має для вас жодної гінеї, а коли Англія не дасть грошей, — то Австрія, Росія, Пруссія, в яких є тільки відвага і нема грошей, не зможуть витримати проти Франції більше одного-двох походів.

Можна сподіватися, що молоді солдати, зібрані під прапором якобінізму, будуть розбиті в першій кампанії чи принаймні в другій; але в третій — хоч ви назвіть мене й революціонером, — я переконаний, що ви матимете справу з солдатами тисяча сімсот дев’яносто четвертого року, які були зовсім не схожі на селянських рекрутів тисяча сімсот дев’яносто другого року.

Тут промовця урвали з трьох-чотирьох місць одночасно.

— Пане, — сказав голова Жульєнові, — підіть у сусідню кімнату і перепишіть начисто початок протоколу.

Жульєн вийшов з великою досадою, доповідач торкнувся саме того питання, яке було предметом його постійних міркувань.

«Вони бояться, що я з них глузуватиму», — подумав він.

Коли його знов покликали, промовляв пан де Ла-Моль з серйозністю, що здалася Жульєнові, який його добре знав, дуже дивною.

— ...Так, панове, саме про цей нещасний народ можна сказати: «Буде він Богом, столом а чи мискою?»

«Він буде Богом!» — вигукнув байкар. Це з ваших уст, панове, повинні ми почути ці благородні й глибокі слова. Почніть і дійте самі, і благородна Франція стане знов майже такою, якою зробили її наші предки і якою ми її бачили перед смертю Людовіка XVI.

Англія, принаймні її благородні лорди, ненавидить підле якобінство не менше, ніж ми. Без англійського золота Австрія, Росія і Пруссія не можуть дати більше двох-трьох боїв. Чи цього досить для того, щоб домогтися успішної окупації, подібної до тої, яку безглуздо прогаяв пан де Рішельє тисяча вісімсот сімнадцятого року? Гадаю, що ні.

Тут знову пролунав вигук з місця, заглушений, однак, шиканням усіх присутніх. Перебити промовця пробував той самий колишній генерал імператорської армії. Він мріяв про блакитну стрічку і тому хотів грати визначну роль серед тих, хто складав секретну ноту.

— Я думаю, що ні, — продовжував пан де Ла-Моль, коли гомін ущух; він зробив наголос на слові «я» з самовпевненістю, яка просто зачарувала Жульєна. «Яка чудова гра, — думав він, і перо його літало дуже швидко, встигаючи записувати промову маркіза. — Одним влучним словом пан де Ла-Моль зводить нанівець двадцять кампаній цього перебіжчика».

— І не тільки на іноземців слід нам розраховувати, — провадив далі маркіз розміреним голосом, — у наших надіях на нову військову окупацію. Вся ця молодь, яка пише запальні статті в «Глобусі», дасть вам три-чотири тисячі молодих командирів, серед яких можуть з’явитися Клебер, Гош, Журдан, Пішегрю, хоч і не з такими добрими намірами, як останній.

— Ми не зуміли прославити його, — сказав голова, — нам треба було увічнити його.

— Треба нарешті домогтися, щоб у Франції було дві партії, — вів далі пан де Ла-Моль, — і не тільки номінально, а справді дві чітко розмежовані партії. Ми повинні нарешті знати, кого треба розчавити. З одного боку — це журналісти, виборці, одне слово — громадська думка, молодь і всі її прихильники. Поки вони морочать собі голови шумом власних пустих фраз, ми маємо незаперечну перевагу розпоряджатися бюджетом.

Тут знов його урвали.

— Ви, пане, — сказав з надзвичайною гордістю і спокоєм пан де Ла-Моль особі, що перебила його, — ви, якщо вас ображає це слово, не розпоряджаєтесь бюджетом, ви просто поглинаєте сорок тисяч франків з державного бюджету і вісімдесят тисяч франків, які ви одержуєте за цивільним листом. Отож, пане, раз ви змушуєте мене до цього, я не побоюся взяти вас за приклад. Ви повинні були б, — як ваші благородні предки, що пішли за Людовіком Святим у хрестовий похід, — виставити нам за ці сто двадцять тисяч франків принаймні один полк, одну роту, — та що я кажу! — хоч півроти, хоч півсотні бійців, відданих справедливій справі і готових до бою на життя й на смерть. А у вас є тільки лакеї, яких, коли вибухне повстання, ви самі боятиметеся.

Трон, церква, дворянство — все це може загинути завтра ж, панове, якщо ви не забезпечите собі в кожному департаменті п’яти сотень відданих людей, але я кажу відданих не тільки в розумінні французької відваги, але й іспанської стійкості.

Половина цього війська повинна складатися з наших синів, небожів, одне слово, зі справжніх дворян. Кожен з них матиме при собі не балакучого міщанина, готового начепити трикольорову кокарду, якщо повернеться тисяча вісімсот п’ятнадцятий рік, — ні, простодушного й щиросердого селянина, як Кателіно. Наш дворянин буде його наставником, ще краще, коли це можливо, — його молочним братом. Хай кожен з нас пожертвує п’яту частину свого прибутку, щоб створити невеличкий загін на п’ятсот відданих бійців у кожному департаменті. Тоді ви можете розраховувати й на іноземну окупацію. Ніколи іноземний солдат не дійде навіть до Діжона, якщо не буде певен, що знайде п’ятсот озброєних друзів у кожному департаменті.

Іноземні монархи не будуть з вами розмовляти, поки ви не заявите їм, що двадцять тисяч дворян готові взятися до зброї і відчинити їм ворота Франції. Це важка справа, скажете ви; що ж, панове, тільки такою ціною ми збережемо наші голови. Між свободою друку і нашим існуванням, як дворян, іде війна не на життя, а на смерть. Або ставайте промисловцями, селянами, або беріться до зброї. Будьте боязкі, коли хочете, та не будьте дурні: розплющіть очі.