Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

— Слово належить вам, пане, — сказав він, звертаючись до одягненої в три чи чотири жилети особи, що виглядала, ніби святий отець. Жульєн подумав, що природніше було б назвати прізвище цього пана в жилетах. Він присунув папір і почав старанно записувати. (Тут автор хотів поставити цілу сторінку крапок.

— Це буде зовсім недоречно, — сказав видавець, — а для такого легковажного твору недоречні вигадки — смерть.

— Політика, — заперечив автор, — це камінь, прив’язаний на шию літератури, який може її потопити менш ніж за півроку. Політика серед витворів уяви — те саме, що постріл з пістолета під час концерту. Цей звук оглушливий, але позбавлений будь-якої виразності. Він не гармонує з жодним інструментом. Політика смертельно образить одну половину читачів, а другій здасться нудною, бо те, що вони читали вже в ранковій газеті, було набагато цікавіше й дотепніше.

— Якщо ваші дійові особи не розмовлятимуть про політику, — він своє видавець, — значить, це не французи тисяча вісімсот тридцятого року і ваша книга не дзеркало, хоч ви на це й претендуєте...).

Жульєн написав протокол на двадцяти шести сторінках; ось короткий зміст, правда, дуже блідий, бо нам довелося, як це завжди робиться, пропустити різні курйози, що в надмірній кількості можуть викликати відразу або здатись неправдоподібними (дивись «Судову газету»).

Чоловік у кількох жилетах і з виглядом святого отця (це, мабуть, був якийсь єпископ) часто усміхався, і тоді його очі з тремтливими повіками спалахували і набували не такого нерішучого виразу, як завжди. Ця особа, яка мала першою виступити перед герцогом («А хто ж герцог?» — питав себе Жульєн), очевидно, повинна була викласти загальну думку і виконати обов’язок товариша прокурора, її промова відзначалась, на Жульєнову думку, тією самою непевністю й відсутністю рішучих висновків, в якій часто звинувачують судовиків. Під час дебатів герцог навіть закинув йому це.

Після цілого ряду моральних фраз і філософських міркувань про милосердя, чоловік у жилетах сказав:

— Благородна Англія під керівництвом великого, безсмертного Пітта витратила сорок мільярдів франків на боротьбу з революцією. Якщо збори дозволять, я спробую одверто викласти одну сумну думку: Англія не зрозуміла як слід, що проти такої людини, як Бонапарт, — особливо коли йому могли протиставити лише певну суму добрих намірів, — діяти рішуче можна було тільки засобами особистого порядку.

— А, знов ці вихваляння вбивства! — сказав господар будинку з тривогою.

— Будь ласка, залиште ваші сентиментальні повчання! — роздратовано вигукнув головуючий, його очиці дикого кабана люто виблискували. — Продовжуйте, — звернувся він до чоловіка в жилетах. Щоки й лоб головуючого побагровіли.

— Благородна Англія, — провадив далі доповідач, — нині розчавлена, бо кожен англієць, перш ніж заплатити за хліб, змушений сплатити відсотки за ті сорок мільярдів франків, що витрачені на боротьбу з якобінцями. В Англії вже нема Пітта...

— В неї є герцог Веллінгтон, — сказав якийсь військовий, прибравши дуже значущого вигляду.

— Благаю, панове, заспокойтеся! — скрикнув головуючий. — Якщо ми й далі сперечатимемось, нащо ж ми покликали пана Сореля?

— Відомо, що ви, пане, великий мислитель, — сказав герцог ображено, дивлячись на військового, колишнього наполеонівського генерала.

Жульєн зрозумів, що в цих словах таївся якийсь особливий і дуже образливий натяк. Всі посміхнулись, генерал-перебіжчик відверто кипів люттю.

— Немає вже Пітта, панове, — знову заговорив доповідач сумним тоном, немов утратив надію переконати слухачів своїми доказами. — Та якби з’явився в Англії другий Пітт, не можна обманути народ двічі тим самим способом...

— Саме тому генерал-переможець, якийсь новий Бонапарт, нині вже був би неможливий у Франції! — скрикнув військовий, знов уриваючи промовця.

На цей раз ні голова, ні герцог не посміли розсердитись, хоч Жульєн бачив, що вони ледве стримуються. Вони опустили очі, а герцог задовольнився тим, що голосно зітхнув.

Але доповідач розгнівався.

— Мені не дають говорити, — сказав він запально, раптом відкинувши ту принадну чемність і плавність мови, що були, як здавалося Жульєнові спочатку, справжнім виявом його вдачі. — Мені не дають говорити, ніхто не звертає уваги на те, яких зусиль я докладаю, щоб не ображати нічиїх вух, які б вони не були довгі. Ну, що ж, панове, я скажу коротко. І скажу дуже просто.