Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

припадають тисячі й мільйони таких, що знають

тільки власні втіхи, власне честолюбство. В Парижі

людину поважають за її виїзд, а не за її достоїнства.

Наполеон. «Меморіал Св. Єлени».

Лакей поспішно увійшов, доповідаючи: «Пан герцог де ***».

— Годі, закрий рота, дурню, — сказав герцог, увіходячи. Він так прекрасно, так велично вимовив ці слова, що Жульєн мимоволі подумав: «Мабуть, гримати на слуг — це єдине справжнє покликання цієї знатної особи». Жульєн глянув і в ту ж мить опустив очі. Він так влучно вгадав внутрішню суть прибулого, що тепер злякався, щоб його погляд не здався нескромним.

Герцог, що мав років п’ятдесят, був одягнений, як денді, й ступав пружною ходою. В нього була вузька голова, великий ніс, обличчя випиналося вперед, важко уявити собі аристократичнішу і водночас більш незначну зовнішність. З його появою негайно розпочалося засідання.

Жульєнове міркування з приводу фізіономіки раптом урвав голос пана де Ла-Моля.

— Рекомендую вам пана абата Сореля, — сказав маркіз. — Він обдарований дивовижною пам’яттю. Тільки годину тому я сказав йому про почесну місію, яка на нього може бути покладена, і на доказ своєї пам’яті він вивчив першу сторінку «Тижневика».

— А, закордонна хроніка цього бідолахи N... — сказав хазяїн дому. Він поквапливо схопив газету і, напустивши на себе смішну поважність, глянув на Жульєна. — Говоріть, пане, — сказав він йому.

Запанувала глибока тиша; всі погляди були спрямовані на Жульєна, він повторював написане так добре, що після двох десятків рядків герцог вимовив:

— Досить.

Присадкуватий чоловічок з поглядом дикого кабана сів до столу; він, очевидно, був головою зборів, бо, зайнявши місце, показав Жульєнові на ломберний столик і жестом звелів поставити його біля себе. Жульєн розташувався тут з усім своїм письмовим приладдям. Він нарахував навколо зеленого стола двадцять осіб.

— Пане Сорелю, — сказав герцог, — вийдіть поки що у суміжну кімнату, вас покличуть.

Хазяїн дому раптом занепокоївся.

— Віконниці не позачинювані, — сказав він півголосом своєму сусідові. — У вікна дивитись не треба, — не зовсім доречно крикнув він Жульєнові.

«Ось я й устряв у змову, — подумав той. — На щастя, вона не з тих, що прямісінько ведуть на Гревську площу. Та навіть хоч би вона була й небезпечна, я повинен піти на це і на ще більше заради маркіза. Я був би щасливий, якби міг загладити як-небудь те горе, якого можу завдати йому в майбутньому своєю нерозважливістю».

Задумавшись про своє кохання й горе, він оглядав усе навколо, намагаючись його назавжди запам’ятати. Тільки тепер він згадав, що маркіз не сказав лакеєві назви вулиці і звелів найняти фіакр, чого він ніколи не робив.

Жульєн довго залишався на самоті і міг віддаватись своїм міркуванням. Він сидів у вітальні, оббитій червоним оксамитом з широкими золотими галунами. Тут на консолі стояло велике розп’яття з слонової кості, а на каміні лежала книга «Про папу» пана де Местра, з золотим обрізом і в розкішній оправі. Жульєн розгорнув її, щоб не мати вигляду людини, яка підслуховує. В сусідній кімнаті інколи розмовляли дуже голосно. Нарешті двері відчинились, його покликали.

— Майте на увазі, панове, — сказав голова, — що відтепер ми розмовляємо в присутності герцога ***. Цей пан, — сказав він, показуючи на Жульєна, — молодий священнослужитель, відданий нашій святій справі, і завдяки своїй дивовижній пам’яті він легко перекаже герцогові всі наші промови.