Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

Маркіз поринув у глибоку задуму. «Та й на смерть піти цей Сорель, мабуть, зуміє не гірше за нього...» — подумав він і зітхнув.

— Ну, їдьмо, — сказав маркіз, ніби намагаючись відігнати надокучливу думку.

— Пане, — сказав Жульєн, — поки мені перешивали цей костюм, я вивчив напам’ять першу сторінку сьогоднішнього «Тижневика».

Маркіз узяв газету, Жульєн проказав її напам’ять без жодної помилки: «Це добре, — подумав маркіз, — що цього вечора я поводжуся, як справжній дипломат, — принаймні хлопець не помічає, якими вулицями ми їдемо».

Вони ввійшли до великої вітальні, що мала досить понурий вигляд; стіни її були оббиті зеленим оксамитом і дерев’яними панелями. Похмурий лакей розставляв посеред кімнати великий обідній стіл, який згодом перетворився на письмовий, — його накрили величезним сукном в чорнильних плямах, що, мабуть, відслужило вік у якомусь міністерстві.

Господар був вельми огрядний чоловік; ім’я його ні разу не було назване. Жульєн подумав, що в нього обличчя й красномовство людини, увага якої цілком поглинута процесом травлення.

За знаком маркіза Жульєн умостився в самому кінці стола. Щоб зайнятися чим-небудь, він почав застругувати пера. Глянувши крадькома, Жульєн помітив сім співбесідників, але всі вони сиділи до нього спиною. Двоє, здавалось, розмовляли з паном де Ла-Молем, як рівні, інші звертались до нього більш шанобливо.

Ще якийсь добродій увійшов без всякої доповіді. «Як дивно, — подумав Жульєн, — тут не доповідають про гостей. Чи, бува, не через мене вдаються до такої обережності». Всі підвелися, вітаючи прибулого. В нього був той самий надзвичайно почесний орден, що й у трьох із присутніх у кімнаті осіб. Розмовляли зовсім тихо, Жульєн міг судити про новоприбулого тільки з його зовнішності й постаті. Він був низький, натоптаний, рум’яний і в його блискучих очицях не можна було прочитати нічого, крім люті дикого кабана.

Особа, що увійшла слідом за ним, являла цілковиту протилежність і враз привернула Жульєнову увагу. Це був високий, дуже худий чоловік. На ньому було три чи чотири жилети. Погляд ласкавий, манери ґречні.

«Як він нагадує старого безансонського єпископа!» — подумав Жульєн.

Років п’ятдесяти-п’ятдесяти п’яти, цей чоловік, напевно, був духовного звання, бо мав вигляд святого отця.

Увійшов молодий єпископ агдський. На його обличчі відбився подив, коли, оглядаючи присутніх, він несподівано побачив серед них Жульєна. З часу церемонії в Бре-ле-О він ніколи не сказав йому ні слова. Його здивований погляд збентежив і роздратував Жульєна. «Що ж це! — сказав він собі. — Невже зустріч із знайомою людиною завжди буде для мене перешкодою? Всі ці вельможі, яких я бачу вперше, зовсім мене не бентежать, а від погляду молодого єпископа в мене холоне серце. Треба визнати, я справді химерне й нещасне створіння».

Невеличкий чорнявий чоловічок шумно увійшов і заговорив, ледве переступивши поріг. Обличчя в нього було жовте, він трохи скидався на божевільного. Як тільки увійшов цей невгамовний балакун, присутні розбилися на групи, мабуть, щоб уникнути нудного обов’язку слухати його.

Віддаляючись від каміна, гості помалу наблизились до того краю стола, де сидів Жульєн. Становище його ставало дедалі важчим, бо, незважаючи на всі намагання, він не міг не чути і, при всій своїй недосвідченості, не міг не розуміти всієї важливості того, про що тут так одверто розмовляли; а проте ясно було, що всі ці високі особи дуже зацікавлені в тому, щоб усе це залишилося в таємниці.

Жульєн уже застругав десятків зо два пер, хоч і намагався стругати якомога повільніше. Це заняття, яким він приховував своє хвилювання, закінчувалось. Марно шукав він якогось наказу в очах пана де Ла-Моля, — маркіз забув про нього.

«Те, що я роблю, — безглузде, — думав Жульєн, застругуючи пера, — але ці люди — всі такі посередності, — які з власної волі чи з чийогось наказу вершать дуже важливі справи, повинні бути надзвичайно вразливі. Прикро, що мій погляд має в собі щось запитливе і мало шанобливе, а це може їх вразити. Та коли я сидітиму, опустивши очі, в мене буде такий вигляд, наче я прислухаюсь до кожного їхнього слова».

Він чув такі дивовижні речі, що збентеження його зростало дедалі більше.

XXII. ДЕБАТИ

Республіка! В наші дні на одну людину, ладну

пожертвувати всім задля загального добра,