Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

— Боже! Хто вам сказав?

— Я знаю. Хіба не однаково звідки? Якщо вам бракує честі, ви можете мене погубити чи принаймні спробувати це зробити. Але ця небезпека, яку я не вважаю реальною, звичайно, не перешкодить мені бути з вами цілком одвертою. Я вас не люблю, пане, моя шалена уява обдурила мене...

Вражений цим жахливим ударом, Жульєн, не тямлячи себе від кохання й горя, почав був виправдуватись. Що могло бути безглуздішим? Хіба можна виправдатись у тому, що ти більше не подобаєшся?

Але вчинки його вже корилися розумові. Сліпий інстинкт спонукав його якось затримати цей страшний для нього вирок. Йому здавалося, що доки він говорить, ще не все втрачено. Матильда не слухала його, звук його голосу дратував її, вона не могла зрозуміти, як це він насмілився її перебити.

Докори чесноти й ображеної гордості зовсім замучили її, і вона відчувала себе зараз теж глибоко нещасною. Її гнітила жахлива думка, що вона дала якісь права над собою цьому жалюгідному абатикові, сину селянина.

«Це майже те саме, що признатися собі в коханні до лакея», — говорила вона в розпачі, збільшуючи своє нещастя.

Для натур гордих і сміливих від образи на себе до гніву на інших — один крок. Зірвати лють в таких випадках — для них велика насолода.

В одну мить мадемуазель де Ла-Моль дійшла до того, що накинулась на Жульєна з усією силою нищівної зневаги. Вона мала надзвичайно гострий розум і досконало володіла мистецтвом вражати самолюбство, завдавати йому найжорстокіших ран.

Уперше в житті Жульєнові доводилось витримувати натиск такого розумного противника, сповненого палкої зненависті до нього. Йому й на думку не спадало боронитись, навпаки, його несамовита уява нещадно обернулась проти нього і змусила його зневажати самого себе. Слухаючи всі ці жорстокі нападки, так витончено розраховані на те, щоб зруйнувати вщент будь-яку його добру думку про себе, він гадав, що Матильда має рацію і що вона ще й мало його ганьбить. А вона з величезною насолодою тішила свою гордість тим, що карала таким чином і себе, і його за палке кохання, яке відчувала до нього кілька днів тому.

Їй не доводилось обдумувати чи знаходити заново жорстокі слова, якими вона щедро його закидала. Вона тільки повторювала те, що цілий тиждень промовляв у її серці адвокат сторони, супротивної коханню.

Кожне її слово стократно збільшувало Жульєнові страждання. Він хотів утекти, але мадемуазель де Ла-Моль владно затримала його, схопивши за руку.

— Дозвольте зауважити вам, — сказав він, — що ви говорите надто голосно, вас можуть почути з сусідньої кімнати.

— То й що? — гордовито відповіла мадемуазель де Ла-Моль. — Хто насмілиться сказати мені, що чув мене? Я хочу назавжди вилікувати ваше дрібне самолюбство від усіх тих уявлень, які у вас могли скластись про мене.

Коли Жульєнові нарешті вдалося вийти з бібліотеки, він був такий приголомшений, що навіть менше відчував своє горе. «Ну що ж, вона мене не любить, — повторював він голосно, немов для того, щоб краще зрозуміти своє становище. — Мабуть, вона кохала мене тиждень, а я кохатиму її все життя! Невже це можливо? Ще так недавно вона була нічим, зовсім нічим для мене!»

Матильдине серце впивалося гордою радістю: адже вона змогла порвати все назавжди! Вона була неймовірно щаслива, що остаточно перемогла таке сильне почуття. «Тепер цей добродій зрозуміє раз і назавжди, що не має і не матиме на мене ніяких прав». Вона була така щаслива, що й справді в ці хвилини зовсім не почувала кохання.

У людини, не такої пристрасної, як Жульєн, така жорстока й принизлива сцена знищила б усяку любов. Мадемуазель де Ла-Моль, ні на хвилину не втрачаючи самовладання й почуття власної гідності, наговорила йому чимало надзвичайно прикрих речей, так добре розрахованих, що вони могли здаватися справедливими навіть і потім, коли він згадував про них більш-менш спокійно.

Перший висновок, до якого прийшов Жульєн одразу після цієї дивної сцени, зводився до того, що гордість Матильди не знає меж. Він не мав сумніву, що все скінчено між ними назавжди, а проте наступного дня за сніданком він поводився з нею незграбно й боязко. Досі йому не можна було закинути подібної слабості. Як у малому, так і в великому, він завжди точно знав, що він мусить і що хоче робити, і саме так і робив.

Після снідання пані де Ла-Моль попросила його переслати їй одну бунтарську, дуже рідкісну брошуру, яку цього ранку приніс їй нишком кюре. Жульєн, беручи її з консоля, перекинув старовинну синю фарфорову вазу, дуже негарну.

Пані де Ла-Моль схопилася, розпачливо зойкнувши, і підійшла глянути на черепки своєї улюбленої вази.

— Це старовинний японський фарфор, — сказала вона, — я успадкувала цю вазу від двоюрідної бабусі, абатиси Шельської. Це був подарунок голландців регентові, герцогу Орлеанському, а він подарував її своїй дочці...