Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

Всі втіхи життя для нього зникають, він не почуває

нічого, крім болісних уколів розпачу, що пронизують

його. Та навіщо говорити про фізичні муки?

Хіба тілесний біль можна порівнювати з цим

стражданням?

Жан-Поль

Подзвонили до обіду; Жульєн ледве встиг одягнутись; у вітальні він побачив Матильду; вона вмовляла брата і маркіза де Круазнуа не їхати увечері в Сюренн до дружини маршала де Фервак.

Матильда була з ними надзвичайно люб’язна і чарівна. Після обіду з’явились пани де Люз, де Кейлюс і ще кілька їхніх друзів. Можна було подумати, що до Матильди, разом з приязню до брата, повернулася прихильність до світських звичаїв. Хоча погода видалася цього вечора прекрасна, вона наполягла на тому, щоб не йти в сад. Їй хотілося, щоб усі залишились біля крісла пані де Ла-Моль. Блакитний диван знову став, як це бувало взимку, центром їхнього маленького гуртка.

Сад викликав у Матильди неприємне почуття, він здавався їй нестерпно нудним: з ним були пов’язані спогади про Жульєна.

Горе відбирає в людини розум. Наш герой мав необережність зупинитись біля солом’яного стільця, що колись був свідком його блискучого тріумфу. Сьогодні до нього ніхто не звернувся, не сказав йому жодного слова; присутності його ніби й не помічали. Приятелі мадемуазель де Ла-Моль, які сиділи коло нього в кінці дивана, підкреслено поверталися до нього спиною — принаймні так йому здавалось.

«Я впав у неласку», — подумав він. І йому захотілося ближче придивитися до людей, які так відверто зневажали його. Дядько пана де Люза був призначений на якусь значну посаду при особі короля, а тому цей блискучий офіцер починав розмову з кожним новоприбулим гостем з такого цікавого повідомлення: його дядечко, мовляв, вирушив о сьомій годині до Сен-Клу і розраховує залишитись там на ніч. Ця обставина згадувалась наче мимохідь з найпростодушнішим виглядом, але неодмінно повторювалась усім і кожному.

Спостерігаючи пана де Круазнуа суворим поглядом людини, що зазнала горя, Жульєн помітив, що цей люб’язний і добрий молодик надав великого значення всіляким таємничим обставинам. Він засмучувався і дратувався, коли при ньому хто-небудь пояснював якусь більш-менш важливу подію простою й природною причиною. «Це якесь божевілля, — думав Жульєн. — Цією рисою своєї вдачі він дуже нагадує імператора Олександра, як мені його змалював князь Коразов». У перший рік свого перебування в Парижі бідолашний Жульєн, тільки що вирвавшись із семінарії, був такий засліплений незвичайною для нього люб’язністю цих молодих людей, що міг тільки захоплюватись ними. Тільки тепер починали більш-менш чітко вимальовуватися перед ним їхні справжні риси.

«Я тут граю невдячну роль», — раптом подумав він. Треба було встати з солом’яного стільця й піти, не порушивши пристойності. Він намагався щось придумати, шукав порятунку у своїй уяві, але вона була зайнята зовсім іншим. Треба було вдатися до пам’яті, однак тут, слід визнати, вона мало чим могла йому допомогти. У бідолахи Жульєна було ще дуже мало досвіду світського життя, а тому, коли він підвівся й покинув вітальню, це вийшло вкрай незграбно, привернуло до нього загальну увагу. Страждання надто було помітне в усій його поведінці. Адже протягом майже години він грав роль набридливого нахлібника, від якого не приховують того, що про нього думають.

Проте критичні спостереження, які він щойно робив над своїми суперниками, не дали йому занадто трагічно поставитись до свого лиха. Спогади про те, що було позавчора, підтримували його гордість. «Хоч би які були їхні переваги проти мене, — думав він, виходячи в сад, — Матильда ні для кого з них не була тим, ким була для мене двічі в житті».

Але його розважливість далі не йшла. Він зовсім не розумів вдачі цієї дивної жінки, яка волею випадку тільки що стала володаркою його щастя.

На другий день він знов старався заморити втомою себе й свого коня. Увечері він уже не намагався наблизитись до блакитного дивана, якого Матильда не залишала й тепер. Він помітив, що, зустрічаючись з ним у будинку, граф Норбер навіть не удостоював його погляду. «Йому, мабуть, доводиться робити немалі зусилля над собою, — подумав Жульєн, — адже це надзвичайно ввічлива людина».

Сон був би великим щастям для Жульєна, але, незважаючи на фізичну втому, над його уявою владно панували звабливі спогади. Йому не спадало на думку, що його довгі прогулянки верхи в лісах паризьких околиць впливали тільки на нього самого, але зовсім не на серце й розум Матильди, і що таким чином він залишав свою долю на волю випадку.

Йому здавалося, що в нього полегшало б на серці тільки тоді, коли б він поговорив з Матильдою. «Але що я посмію сказати їй?» — думав він.

Саме про це Жульєн розмірковував якось о сьомій годині ранку в бібліотеці, коли раптом увійшла Матильда.

— Я знаю, пане, що ви хотіли зі мною порозмовляти.