Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

Він кидається в кімнату ні живий ні мертвий.

— Це ти! — каже вона, кидаючись йому в обійми.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Хто зміг би змалювати Жульєнове щастя? Матильда була щаслива, мабуть, не менш за нього.

Вона обвинувачувала сама себе, засуджувала себе.

— Покарай мене за мою нелюдську гордість, — казала вона, стискаючи його так, наче хотіла задушити у своїх обіймах. — Ти мій володар, я твоя рабиня, я повинна на колінах благати в тебе прощення, що хотіла повстати. — Вона вислизнула з його обіймів і кинулась йому до ніг. — Так, ти мій володар, — повторювала вона у сп’янінні щастя й кохання. — Пануй наді мною завжди, нещадно карай свою рабиню, коли вона здумає бунтувати.

Через секунду, вирвавшись з його обіймів, вона засвічує свічку і хоче відрізати в себе велике пасмо волосся; Жульєн насилу втримує її від цього.

— Я хочу сама собі нагадувати цим, що я твоя рабиня; якщо коли-небудь моя огидна гордість знову засліпить мене, покажи мені це волосся і скажи: «Тепер ідеться не про кохання, не про ваші почуття в цю хвилину, ви поклялися коритись мені, тож дотримуйте свого слова».

А втім, краще, мабуть, утриматись від опису цих безумств і цього раювання.

Однак Жульєнове благородство було не менше, ніж його щастя.

— Я мушу вийти по драбині, — сказав він Матильді, коли побачив відблиск ранкової зорі на далеких димарях за садом. — Жертва, на яку я йду, гідна вас, — я позбавляю себе кількох годин найвищого щастя, яке може відчувати людська душа, і цю жертву я роблю заради вашого доброго імені. Якщо ви можете читати в моєму серці, ви зрозумієте, яке насильство я роблю над собою. Чи будете ви завжди для мене такого, як у цю мить? Але тепер ідеться про вашу честь, цього досить. Ви знаєте, що після нашого першого побачення підозрювали не тільки злодіїв. Пан де Ла-Моль наказав поставити сторожів у саду. За паном де Круазнуа стежать шпигуни; все, що він робить кожної ночі, відомо.

Почувши це, Матильда голосно засміялась, її мати й одна з покоївок прокинулися. З нею заговорили крізь двері, Жульєн глянув на неї. Вона зблідла, вичитуючи покоївці, і навіть не зволила нічого відповісти матері.

— Але якщо їм спаде на думку відчинити вікно, вони побачать драбину! — сказав Жульєн.

Він ще раз стиснув її в обіймах, кинувся до драбини і не те що збіг, а скотився вниз; мить — і він стояв на землі.

За дві-три секунди драбина вже лежала під липами, і Матильдину честь було врятовано. Жульєн, отямившись, побачив, що весь у крові і майже голий; необережно спускаючись, він подряпав собі шкіру.

Безмежне щастя, яке сповнювало його, повернуло йому всю його рішучість і енергію; якби в цю хвилину на нього напало двадцять чоловік, він з радістю кинувся б у бій один проти всіх. На щастя, йому не довелося на цей раз випробувати свою воїнську доблесть: він поклав драбину на звичайне місце, прикріпив її ланцюгом і не забув знищити сліди драбини на клумбі екзотичних квітів під Матильдиним вікном.

Коли він у темряві мацав рукою м’яку землю, щоб упевнитись, що ніяких ямок від драбини не залишилось, він відчув, що йому на руки раптом щось упало: це було велике пасмо Матильдиної коси; вона все-таки відрізала його й кинула йому.

Вона стояла біля вікна.

— Ось що тобі посилає твоя служниця, — сказала вона йому досить голосно, — це знак вічної покори. Я відмовляюся коритись своєму розумові, будь моїм володарем.

Жульєн, не тямлячи себе, мало не кинувся знов по драбину, щоб повернутися до неї. Але кінець кінцем розсудливість перемогла.