Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

Devo punirmi, devo punirmi,

Se troppo amai, etc.[34]

Після цієї шаленої ночі їй здалося, що вона перемогла своє кохання.

Ця сторінка може дуже пошкодити нещасному авторові. Люди з холодною душею звинуватять його в непристойності. Але він зовсім не хоче образити пишних молодих панночок, красу паризьких салонів, і не допускає думки, ніби хоч одна з них здатна на подібні безумства, що принижують Матильду. Ця героїня роману є цілковитим витвором фантазії і виходить за рамки соціальних звичаїв, які, безумовно, забезпечать цивілізації XIX сторіччя таке почесне місце.

Ніяк не можна сказати, щоб дівчатам, які становлять окрасу балів зимового сезону цього року, бракувало обережності!

Не думаю також, щоб їм можна було закинути надмірну зневагу до багатства, до виїздів, розкішних маєтків і до всього, що забезпечує приємне становище у світі. Ці переваги не тільки не наганяють на них нудьгу, а, навпаки, — становлять предмет постійних прагнень, і якщо в їхніх серцях є якась пристрасть, то тільки до цих благ.

І зовсім не любов бере під свою опіку й веде до успіху таких обдарованих юнаків, як Жульєн. Вони звичайно мертвою хваткою чіпляються до якоїсь кліки, і коли цій кліці пощастить, на них сипляться всі суспільні блага. Горе тій освіченій людині, що не належить ні до якої кліки! Кожен її найменший, ледве помітний успіх викликатиме нападки, і висока доброчесність тріумфуватиме, обкрадаючи її. Ох, пане, роман — це дзеркало, з яким ідеш уздовж битого шляху. Воно відбиває то небесну блакить, то багно й калюжі. Іде людина з дзеркалом, а ви звинувачуєте її в аморальності! В дзеркалі відбивається бруд, а ви нарікаєте на дзеркало! Обвинувачуйте вже скоріше битий шлях з його брудними калюжами або, ще краще, дорожнього наглядача, який допускає, щоб вода застоювалась і утворювалось болото.

Тепер, коли ми твердо встановили, що Матильдина вдача неможлива в наш вік, такий самий розважливий, як і доброчесний, я вже не так боятимусь роздратувати читача, розповідаючи й далі про безумства цієї чарівної дівчини.

Протягом усього наступного дня вона шукала нагоди пересвідчитись, що справді перемогла своє шалене кохання. Головна мета її була в тому, щоб усе робити наперекір Жульєнові, і при цьому вона стежила за кожним його рухом.

Жульєн був надто засмучений і надто схвильований, щоб розгадати такий складний любовний маневр; ще менше міг він помітити в ньому щось сприятливе для себе. Він став просто жертвою; ніколи ще він не доходив до такого розпачу. Його вчинки так мало керувалися розумом, що він не зрозумів би, коли б якийсь сумний філософ сказав йому: «Поспішайте скористатися з сприятливих для вас обставин; у такому поміркованому коханні, яке трапляється в Парижі, один і той же настрій не триває більше двох днів». Але хоч у якій нестямі перебував Жульєн, він не втрачав почуття честі: воно зобов’язувало його мовчати, це він розумів. Порадитися з ким-небудь, розповісти про свої страждання першому-ліпшому було б для нього великим щастям, подібним до того, що переживає нещасний мандрівник у розпеченій пустелі, коли небо посилає йому краплю холодної води. Він розумів цю небезпеку, боявся, що, коли хтось звернеться до нього з нескромними запитаннями, він може розридатися, а тому замкнувся у своїй кімнаті.

Він бачив, що Матильда довго прогулювалась у саду; коли вона нарешті пішла, він спустився вниз і підійшов до трояндового куща, з якого вона зірвала квітку.

Ніч була темна, він міг віддаватись своєму горю, не боячись, що його побачать. Не було сумніву, що мадемуазель де Ла-Моль кохає одного з молодих офіцерів, з якими вона недавно так весело розмовляла. У свій час вона кохала і його, Жульєна, але побачила, як мало він вартий її уваги.

«Справді, я нічого не вартий! — міркував Жульєн з глибоким переконанням. — По суті, я нецікава, звичайна істота, нудна для інших, нестерпна для себе». Йому страшенно набридли всі його прекрасні якості й усе те, що він раніше так палко любив. І в цьому стані, коли уява його немов перекинулася з ніг на голову, він брався судити про себе, виходячи з своєї ж уяви. Такої помилки може припуститись лише незвичайна людина.

Вже кілька разів його спокушала думка накласти на себе руки. Смерть здавалась йому сповненою глибокого зачарування — це був немов солодкий відпочинок, немов склянка холодної води, піднесена до уст нещасного, що конає в пустелі від спраги і спеки.

«Та ні, моя смерть ще збільшить її зневагу до мене! — вигукнув він. — Яку пам’ять я залишу по собі!»

У цій останній безодні розпачу людина має один порятунок — мужність. Жульєнові бракувало духу на те, щоб сказати собі: «Треба ризикнути». Але ввечері, дивлячись на Матильдине вікно, він побачив крізь жалюзі, що вона загасила світло, уявив собі її чарівну кімнату, яку бачив, на горе, єдиний раз у житті. Далі уява його не наважувалася йти.

Пробило першу годину; почувши цей звук, він у ту ж мить вирішив: «Піднімуся по драбині!»

Його наче осяяло натхнення, переконливі докази негайно з’явилися цілою юрбою. «Нещаснішим я вже не можу бути!» — думав він. Він кинувся до драбини, — садівник примкнув її на ланцюг. Курком одного з пістолетів, розламавши його при цьому, Жульєн, виявляючи в цю мить нелюдську силу, розігнув одну з ланок ланцюга, що тримав драбину. За кілька хвилин вона вже була в його руках і він приставив її до Матильдиного вікна.

«Вона розсердиться, покаже всю зневагу до мене, та що з того! Я поцілую її, поцілую востаннє, а потім піду до себе і покінчу з собою... Перед смертю мої губи торкнуться її щоки».

Він щодуху злітає по драбині, стукає у віконницю. Матильда почула, вона хоче відчинити віконницю, але драбина заважає; Жульєн хапається за залізний гачок, що тримає віконниці, коли вони відчинені, і, тисячу разів ризикуючи зірватися, сильним посмиком зсовує драбину набік; тепер Матильда може відчинити віконницю.