Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

«І ця чарівна жінка, що так високо стоїть, — любила мене один день, а тепер любитиме пана де Кейлюса».

Жульєн не міг не вірити щирості мадемуазель де Ла-Моль; все, що вона говорила, звучало так переконливо й правдиво! На довершення його страждань, Матильда, поринувши уявою у свої минулі почуття до пана де Кейлюса, іноді розповідала про них так, ніби й досі кохає його. Жульєн ясно відчував у її голосі кохання.

Якби в груди його влили розтоплений свинець, він страждав би менше. Та й як міг бідолашний хлопець, що втратив з горя розум, догадатися, що мадемуазель де Ла-Моль з такою насолодою розповідала про свої скороминущі захоплення паном де Кейлюсом чи паном де Круазнуа тільки тому, що вона ділилася цими спогадами саме з ним.

Немає слів, щоб описати Жульєнові муки. Він слухав докладні зізнання в коханні до інших у тій самій липовій алеї, де кілька днів тому чекав першої години, щоб проникнути в її кімнату. Страждання його сягали найвищої міри людських сил.

Цілий тиждень тривала ця безжалісна одвертість. Матильда не уникала, ба навіть сама шукала нагоди поговорити з ним; тема їхніх розмов, до якої вони завжди поверталися з болісною насолодою, була та сама — її колишні ніжні почуття до інших. Вона переповідала йому листи, які колись писала, пригадувала слово в слово, цитувала цілі фрази. Останніми днями вона, здавалося, поглядала на Жульєна з якоюсь лукавою радістю. Його муки давали їй явну насолоду. Вона бачила в них слабість свого тирана, отже, могла дозволити собі кохати його.

Жульєн, як видно кожному, зовсім не мав життєвого досвіду, навіть не читав романів. Якби він був не такий несміливий і спокійно сказав цій дівчині, яку так палко кохав і яка робила йому такі дивні зізнання: «Згодьтесь, що хоч я й не вартий всіх них панів, проте любите ви мене, а не їх», — то вона, мабуть, була б щаслива, що її розгадали; принаймні успіх залежав би від того, наскільки вдало Жульєн висловив би цю думку і наскільки слушний момент вибрав би для цього.

Принаймні він виплутався б не без користі для себе з цього становища, яке вже почало набридати Матильді своєю одноманітністю.

— Ви вже зовсім не любите мене? А я обожнюю вас! — сказав їй якось Жульєн, не тямлячи себе від кохання й горя. Більшої дурості, мабуть, не можна було й придумати.

Ці слова вмить розвіяли втіху, яку знаходила Матильда, розповідаючи йому про свої сердечні справи. Вона вже дивувалася: після всього, що було між ними, він не ображався на її оповіді, і якраз перед тим як він сказав цю безглузду фразу, вона вже починала побоюватись, чи не розлюбив він її. «Гордість, мабуть, загасила в ньому кохання, — думала вона. — Він не такий, щоб дозволити безкарно пожертвувати собою заради чоловіків на взірець де Кейлюса, де Люз і Круазнуа, хоч він і запевняв, що вони значно достойніші за нього. Ні, я вже не побачу його біля своїх ніг!»

Незадовго перед тим Жульєн у простосердому розпачі часто щиро вихваляв блискучі якості цих молодиків, навіть перебільшуючи їх. Матильда помітила це перебільшення, і воно здивувало її, але вона не розуміла справжньої його причини. Насправді палка Жульєнова душа, коли він вихваляв щасливого суперника, немов поділяла з ним його щастя.

Щирі, але такі необдумані слова Жульєна все змінили за одну мить. Упевнившись, що він кохає її, Матильда відчула до нього найглибшу зневагу.

Вони прогулювались у саду, коли він вимовив цю кляту фразу. В ту ж мить вона пішла від нього, і її останній погляд був сповнений нищівної зневаги. У вітальні за цілий вечір вона ні разу не глянула на нього. Наступного дня серце її вщерть сповнилося зневаги, в ньому вже не було й тіні прихильності, яка останніми днями змушувала її поводитися з Жульєном як з близьким другом. Їй було неприємно навіть бачити його, і це дійшло до того, що скоро вона відчула до нього огиду. Не можна й описати, яка зневага охоплювала її, коли вона бачила його перед собою.

Жульєн нічого не зрозумів з того, що сталося в серці Матильди за останній тиждень, але цю зневагу він гостро відчув. Йому вистачило здорового глузду, щоб якомога рідше з’являтися перед нею, і він зовсім перестав на неї дивитись.

Та це була для нього смертельна мука — зовсім позбавити себе її товариства. Він відчував, що йому стало ще важче терпіти своє тяжке горе. «Є межа й для людської мужності, — думав він, — цього не можна стерпіти». Він цілі дні просиджував біля маленького віконця в мансарді палацу; жалюзі були опущені, і крізь їхні щілини він міг хоч зрідка бачити мадемуазель де Ла-Моль, коли вона виходила в сад.

Що з ним діялося, коли він бачив, як після обіду вона прогулюється з паном де Кейлюсом, де Люзом або ще з ким-небудь із юнаків, яких вона називала йому, розповідаючи про свої колишні захоплення!

Жульєн ніколи й не уявляв собі, що може бути таке нестерпне страждання. Він ледве стримував крик; ця стійка душа була змучена до крайніх меж.

Будь-яка думка, що не стосувалася мадемуазель де Ла-Моль, стала йому осоружна. Він не міг написати найпростішого листа.

— Та ви збожеволіли! — сказав йому маркіз.

Жульєн, боячись, що той розгадає правду, послався на недугу. Маркіз повірив йому. На щастя для Жульєна, маркіз пожартував за обідом з приводу його майбутньої подорожі. Матильда зрозуміла, що він може виїхати надовго. Жульєн уникав її вже кілька днів, а пишні молодики, що мали все, чого не вистачало цьому блідому й похмурому створінню, яке вона колись любила, не могли розважити її.

«Звичайна дівчина, — думала вона, — шукала б собі обранця серед цих юнаків, що привертають загальну увагу в салонах; але людина з високою душею не повинна йти второваною стежкою, протоптаною посередністю.