Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

Коли він увійшов, на її обличчі відбилася така лють, що в нього вже не лишилось ніяких сумнівів.

Розгубившись від несподіванки, Жульєн у пориві розпачу не стримався і сказав їй найніжнішим голосом, який ішов з глибини душі:

— Так, значить, ви не любите мене більше?

— Я не можу отямитись, що віддалася першому зустрічному, — сказала Матильда і залилася слізьми від злості на саму себе.

— Першому зустрічному? — вигукнув Жульєн і кинувся до старовинної середньовічної шпаги, що зберігалася в бібліотеці як рідкість.

Коли він заговорив з мадемуазель де Ла-Моль, йому здавалось, що мука його дійшла краю, але його страждання стали в сто разів сильніші, коли він побачив, що вона плаче з сорому. Він був би найщасливішим з людей, якби зміг її зараз убити.

У ту хвилину, коли він з деяким зусиллям витяг шпагу з старовинних піхов, Матильда, зрадівши цілком новому відчуттю, гордо наблизилась до нього; сльози її вмить висохли.

Цієї миті Жульєн подумав про маркіза де Ла-Моля, свого благодійника. «Я мало не вбив його дочки! — подумав він. — Який жах!» І він уже хотів жбурнути шпагу. «Звичайно, вона захлинатиметься зо сміху, побачивши цей мелодраматичний жест». Ця думка повернула йому спокій. Він уважно подивився на лезо старовинної шпаги, немов шукаючи на ньому іржавої плями, потім вклав її знов у піхви й спокійнісінько почепив на золочений бронзовий цвяшок, на якому вона висіла.

Всі його рухи, під кінець дуже сповільнені, тривали не менше хвилини; мадемуазель де Ла-Моль дивилася на нього з подивом. «Отже, мій коханець мало не вбив мене», — не могла вона отямитись.

Ця думка перенесла її в далекі часи Карла IX і Генріха III.

Вона стояла нерухомо перед Жульєном, який тільки що повісив на місце шпагу, і в очах її вже не було зненависті. Треба визнати, що в цю хвилину вона була чарівна. Напевно, жодна жінка не була так мало схожа на паризьку ляльку (цей вираз в устах Жульєна означав те, що найбільше відштовхувало його від парижанок).

«Коли б мені не піддатися йому знову, — подумала Матильда. — Цього разу він уже обов’язково вважатиме себе моїм володарем і паном, досить тільки поступитися йому, та ще відразу після того, як я так різко з ним повелася». І вона втекла.

«Боже, яка ж вона гарна! — думав Жульєн, дивлячись їй вслід. — І це та сама жінка, що в захваті кидалася мені в обійми ще тиждень тому!.. І ці хвилини ніколи більше не повторяться! І я сам винний у цьому! А в самий момент такої незвичайної, такої значної для мене події я лишався холодним!.. Треба визнати, що я народився з дуже вбогою і дуже нещасливою вдачею».

Увійшов маркіз; Жульєн поспішив повідомити його про свій від’їзд.

— Куди? — спитав пан де Ла-Моль.

— У Лангедок.

— Е, ні, пробачте, будь ласка, ви призначаєтесь для поважніших справ, і якщо й поїдете куди, то на північ... Висловлюючись по-військовому, я триматиму вас під домашнім арештом. Будьте ласкаві не виходити з дому більш як на дві-три години в день, ви можете бути потрібні мені щохвилини.

Жульєн уклонився і, нічого не відповівши, вийшов з кімнати, дуже здивувавши цим маркіза. Жульєн не міг ні з ким розмовляти; він замкнувся у своїй кімнаті і поринув у розпачливі міркування про свою жорстоку долю.

«Виходить, — думав він, — я навіть виїхати не можу. Невідомо, скільки днів маркіз триматиме мене в Парижі. Боже мій! Що зі мною буде? І немає у світі друга, з яким я міг би порадитись. Абат Пірар обірве мене на першій фразі, граф Альтаміра запропонує взяти участь у якій-небудь змові. А я ж божеволію, я почуваю це, я божеволію! Хто зможе порадити мені, що робити? Що зі мною буде?»

XVIII. ЖОРСТОКІ ХВИЛИНИ