Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

Слухаючи його, Матильда була неприємно вражена його переможним тоном. «Отже, він уже мій володар?» — думала вона, і її мучило каяття. З жахом думала вона про тільки-но вчинене нечуване безумство. Якби вона могла, то убила б і себе, і Жульєна. Коли їй вдавалось зусиллям волі на хвилину заглушити докори сумління, почуття соромливості й ображеної цнотливості завдавали їй нестерпної муки. Ніколи не уявляла вона собі, що це буде для неї так жахливо.

«І все-таки треба розмовляти з ним, — подумала вона нарешті. — Так заведено: з коханцем розмовляють». І, виконуючи цей обов’язок, вона з почуттям, яке, правда, виявлялось лише в словах, а не в голосі, стала розповідати йому про те, які суперечливі рішення щодо нього вона то приймала, то відкидала в останні дні.

Кінець кінцем вона вирішила, що, коли в нього вистачить сміливості з’явитися до неї, як йому було сказано, вилізши по драбині садівника, вона стане його коханкою. Але ніколи, мабуть, такі інтимні речі не вимовлялися таким холодним і чемним тоном. До цього часу їхнє побачення було таке холодне, що можна було зненавидіти саме кохання. Який урок моралі для молодої необережної дівчини! Невже варто ризикувати усім своїм майбутнім заради такої хвилини?

Після довгих вагань, які на стороннього спостерігача могли справити враження справжньої ненависті, — так важко корилась жіноча скромність навіть такій сильній волі, — Матильда нарешті змусила себе стати його ніжною коханкою.

Треба, однак, сказати, що ці любовні пориви були трохи силувані. Пристрасне кохання було для неї скоріше якимсь ідеалом, який треба наслідувати, ніж реальним почуттям.

Мадемуазель де Ла-Моль вважала, що виконує обов’язок щодо себе і свого коханця. «Бідолашний хлопець, — казала вона собі, — виявив справді бездоганну відвагу, за що його треба ощасливити, бо інакше це буде малодушно з мого боку». Але вона ладна була б приректи себе на вічні муки, аби тільки уникнути цієї жахливої необхідності, яку сама собі нав’язала.

Проте, незважаючи на болісні зусилля, зовні вона цілком володіла собою.

Ні докори, ні каяття не псували цієї ночі, що здавалась Жульєнові скоріше незвичайною, ніж щасливою. Боже правий! Яка різниця з останнім його перебуванням у Вер’єрі! «Ці прекрасні паризькі правила доброго тону зіпсували все, навіть кохання», — думав він, хоч це й було зовсім несправедливо.

Так міркував він, стоячи в одній з великих шаф червоного дерева, де йому довелося сховатися, коли в кімнаті пані де Ла-Моль почулося тупотіння. Матильда пішла з матір’ю до церкви, покоївки теж вийшли, і Жульєнові пощастило непомітно прослизнути, поки вони вернулись, щоб прибрати в кімнатах.

Він сів на коня й поїхав шукати самотності в одному з лісів, що оточують Париж. Він почував себе більше враженим, ніж щасливим. Радість, яка час від часу сповнювала його душу, була подібна до радості юного підпоручика, котрому за незвичайний подвиг головнокомандуючий присвоїв чин полковника. Він почував себе на нечуваній висоті. Все, що вчора підносилося над ним, тепер було поруч або навіть нижче. В міру того як щастя Жульєна віддалялося, воно виростало в його очах.

Якщо в Матильдиній душі не з’явилось ніякої ніжності, то тільки тому, що, як це не дивно, в усій своїй поведінці з ним вона корилася лише обов’язкові. Для неї не було нічого несподіваного в подіях сьогоднішньої ночі, крім горя й сорому, що охопили її, хоч у романах у таких випадках описується безмежне раювання.

«Невже я помилилась, невже я не кохаю його?» — питала вона себе подумки.

XVII. СТАРОВИННА ШПАГА

І now mean to be serious; — it is time,

Since laughter now-a-days is deem’d too serious;

A jest at Vice by Virtue’s call’d a crime.

Don Juan, c. XIII, st. 1[32]

Вона не вийшла до обіду. Увечері з’явилась на хвилинку у вітальні, але на Жульєна навіть не глянула. Ця поведінка здалася йому дуже дивною. «А втім, я ж не знаю їхніх звичаїв, — подумав він. — Мабуть, вона потім пояснить мені все це». Проте цікавість його була збуджена, і він уважно придивлявся до виразу Матильдиного обличчя; він не міг не помітити, що воно було сухе і лихе. Це, безперечно, була вже не та жінка, яка минулої ночі почувала або вдавала, що почуває, любовну втіху, надто надмірну, щоб бути щирою.

Другого й третього дня — така сама незмінна холодність з її боку. Вона не дивилася на нього, немов не помічала його. Жульєн, охоплений болісною тривогою, був тепер за тридев’ять земель від торжества, яке відчував першого дня. «Невже вона повернулась на шлях чесноти?» — думав він. Але це слово було занадто міщанське для гордої Матильди.

«В умовах звичайного життя вона зовсім не визнає релігії, — думав Жульєн, — просто вона вважає її за річ дуже корисну для її касти.