Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

Тільки Жульєн викинув у сад мотузку, як Матильда стиснула його за лікоть. Він подумав, що його схопив ворог, і вмить обернувся й вихопив кинджал. Їй почулося, що десь відчинили вікно. Якусь мить вони стояли нерухомо, затамувавши подих. Місяць яскраво світив. Шум не повторився, тривога минула.

І тоді знову настало збентеження — однаково сильне в обох. Жульєн пересвідчився, що двері зачинені на всі засуви; йому дуже хотілося зазирнути під ліжко, але він не наважувався; там могли сховатись один чи й два служники. Нарешті, боячись, що пізніше буде докоряти собі за необачність, він все ж зазирнув.

Матильда знов пройнялась болісним почуттям соромливості. Становище здавалося їй жахливим.

— Що ви зробили з моїми листами? — спитала вона нарешті.

«Яка чудова нагода розчарувати цих панів, якщо вони десь підслуховують, і уникнути бою!» — подумав Жульєн.

— Перший лист я сховав у величезній протестантській Біблії і відіслав учора з вечірнім диліжансом далеко звідси.

Він навмисне з підкресленою чіткістю розказував усі подробиці, щоб його чули особи, які, можливо, ховалися у двох великих шафах червоного дерева, що їх він не зважився оглянути.

— Інші два на пошті, вони підуть туди ж, куди й перший.

— Боже правий! Навіщо ж така обережність? — спитала здивована Матильда.

«Навіщо мені брехати?» — подумав Жульєн і признався їй в усіх своїх підозріннях.

— Так ось чим пояснюється холодність твоїх листів! — вигукнула Матильда, і в голосі її прозвучала скоріше якась несамовитість, ніж кохання.

Жульєн не помітив цього відтінку. Почувши це «ти», він розгубився, і всі підозріння його вмить розвіялись. Він наважився обійняти цю красуню, яка викликала в нього таку глибоку повагу. Його відштовхнули, але не дуже рішуче.

Тоді він, так само, як колись у Безансоні з Амандою Біне, вдався до своєї пам’яті й процитував кілька пишномовних фраз із «Нової Елоїзи».

— У тебе мужнє серце, — відповіла Матильда, не дуже прислухаючись до його слів. — Я, коли щиро признатися, хотіла випробувати твою сміливість. Твої підозріння і твоя рішучість свідчать про те, що ти ще безстрашніший, ніж я гадала.

Матильда робила зусилля, щоб казати йому «ти», і цей незвичний спосіб звертання захоплював її увагу значно більше, — ніж зміст того, що вона казала. Але це «ти», сказане байдужим тоном, вже не викликало в Жульєнові ніякої радості, і він сам дивувався, що не почував себе щасливим. Тоді, щоб збудити в собі це почуття, він вдався до свого розуму: адже ж він зумів добитись того, що його поважає ця горда дівчина, така скупа на похвали іншим! Від цих міркувань він сповнився задоволеним самолюбством.

Щоправда, це було зовсім не те душевне раювання, яке він колись зазнавав із пані де Реналь. Ніякої ніжності не було в його серці зараз, у ці хвилини. Це було гостре почуття задоволеного честолюбства, а Жульєн був насамперед честолюбцем. Він знов заговорив про свої підозріння і заходи обачності; розповідаючи, він подумки обмірковував, як скористатися зі своєї перемоги.

Матильда, все ще збентежена і немов пригнічена своїм вчинком, здавалося, надзвичайно зраділа цій темі. Вони заговорили про те, як їм бачитися в майбутньому. І Жульєн виявив у цій розмові і розум, і відвагу. Хоч вони мали справу з дуже проникливим противником (пан Тамбо, безперечно, був шпигуном), але й вони з Матильдою були досить кмітливі.

— Чи не найлегше зустрічатися в бібліотеці, де й умовлятись про дальші побачення?

— Я можу з’являтися, не викликаючи підозріння, скрізь у вашому будинку, мало не в покоях пані де Ла-Моль, — додав Жульєн.

Щоб потрапити в кімнату Матильди, треба було пройти через спальню її матері. Але якщо Матильда забажає, щоб він завжди з’являвся по драбині, він з невимовною насолодою піде на цю невелику небезпеку.