Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

Жульєн кінчав запечатувати свій пакет, коли подзвонили на обід. Серце його забилось. Його уява, збуджена тим, що він тільки що писав, сповнилась трагічними передчуттями. Він уже уявляв, як його хапають слуги, зв’язують і, заткнувши йому рота кляпом, тягнуть у льох. Там його день і ніч стереже слуга, а коли честь благородної сім’ї вимагатиме, щоб подія скінчилась трагічно, то легко можна буде покінчити з ним за допомогою якоїсь отрути, що не лишає слідів, і тоді, перенісши його, мертвого, в його кімнату, скажуть, що він помер від якоїсь хвороби.

Подібно до автора драми, схвильованого витвором власної уяви, Жульєн відчував справжній страх, входячи в їдальню. Він придивлявся до слуг у парадних лівреях, вивчав їхні обличчя. «Кого з них вибрали для сьогоднішньої нічної пригоди? — думав він. — У цій сім’ї дуже живучі перекази про двір Генріха III, про них так часто згадують, що ці люди, вважаючи себе ображеними, діятимуть рішучіше, ніж хто-небудь з їхнього кола». Він глянув на мадемуазель де Ла-Моль, намагаючись прочитати в її очах наміри її сім’ї. Вона була бліда, і обличчя її було, як на середньовічному портреті. Ніколи він не бачив у неї такого високого благородства, вона була справді прекрасна і велична. Він мало не закохався в неї. «Palida morte futura»[31], — сказав він сам собі. («Блідість її свідчить про її великі задуми»).

Даремно він після обіду довго прогулювався в саду, мадемуазель де Ла-Моль не вийшла. Який тягар спав би з його душі, якби він міг поговорити з нею!

Чому не сказати відверто — йому було страшно. Прийнявши непохитне рішення діяти, він, уже не соромлячись, віддавався цьому почуттю. «Аби тільки в момент дії в мене вистачило мужності, — думав він, — а зараз хіба не однаково, що я почуваю?» Він пішов подивитись заздалегідь, де стоїть драбина, попробував, чи дуже вона важка.

«Мабуть, мені судилося користатися цим знаряддям, — сказав він сам собі, посміхаючись. — Тут так само, як колись у Вер’єрі. Але яка різниця! Тоді, — додав він, зітхаючи, — мені не доводилося недовіряти особі, заради якої я наражав себе на небезпеку. Та й ризик був зовсім не такий! Якби мене навіть і вбили в саду пана де Реналя, в цьому для мене не було б ганьби! Там моїй смерті легко надали б характеру якоїсь незбагненної випадковості. А тут які огидні історії почнуть плести по салонах де Шона, де Кейлюса, де Ретца та, зрештою, скрізь! Мене зроблять страхіттям навіки.

На два-три роки, не більше, — всміхнувся він, глузуючи з самого себе. Але ця думка гнітила його. — А хто ж мене зможе виправдати? Навіть якщо Фуке надрукує мій посмертний памфлет, це буде зайвою підлотою. Як! Мене прийняли в дім, і в подяку за гостинність, за все добро, зроблене мені, я друкую памфлет про те, що відбувається в цьому домі! Я плямую честь жінки! О! Тисячу разів краще вже бути обдуреним!»

Це був жахливий вечір!

XVI. ПЕРША ГОДИНА НОЧІ

Сад цей був дуже великий, розпланований з

великим смаком кілька років тому. Але дерева

росли тут з часу вікопомного Пре-о-Клера, що так

уславився за Генріха III. Їм було більше ста років.

Від них віяло чарівним сільським привіллям.

Мессінджер

Він уже хотів написати Фуке іншого листа й відмінити попереднє розпорядження, коли пробило одинадцяту годину. Він голосно стукнув засувкою на дверях своєї кімнати, немов замикаючись на ніч. Потім, скрадаючись, пішов подивитись, що діється в домі, особливо на четвертому поверсі, де жили слуги. Ніде не було нічого незвичайного. В одної з покоївок пані де Ла-Моль була вечірка, і слуги весело розпивали пунш. «Ті, що там регочуть, певне, нічого не знають про нічну засаду, інакше у них був би серйозніший настрій».

Нарешті він пробрався в найтемніший куток саду.

«Якщо вони вирішили обійтися без тутешніх слуг, то люди, яким доручено схопити мене, з’являться, очевидно, через огорожу саду.

Якщо пан де Круазнуа все це розважно обміркував, то він розуміє, що для репутації молодої особи, з якою він має намір одружитись, — буде безпечніше, коли мене схоплять, перш ніж я увійду до її кімнати».

Він зробив справжню, дуже ретельну військову розвідку по всьому саду. «Йдеться про мою честь, — думав він. — І якщо я щось проявлю, даремно нарікатиму потім: «Ах, я про це й не подумав». Тоді я ніколи собі не прощу».

Ніч була така ясна, що можна було впасти в розпач. Об одинадцятій годині зійшов місяць; о пів на першу він залив яскравим світлом фасад палацу, що виходив у сад.