Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

Він продовжував обмірковувати становище. Минуло ще чверть години. «Чого там довго думати? — сказав він нарешті сам до себе. — Я буду боягузом в її очах. Я не тільки втрачу найкращу жінку з вищого товариства, — адже так називали її всі на балі в герцога де Ретца, — але й надзвичайну насолоду бачити, як мені приносять у жертву маркіза де Круазнуа, сина герцога й майбутнього герцога, чарівного юнака, що має всі переваги, яких мені бракує: дотепність, знатність, багатство...

Я докорятиму собі все життя, не за неї, — красунь можна знайти скільки завгодно...

...Та честь у нас одна-єдина! —[30]

як каже старий дон Дієго, — а я тут, ясна річ, відступаю перед першою небезпекою, яка мені загрожує, бо дуель з паном де Бовуазі, — це був просто жарт. Тепер справа інша. Мене може пристрелити перший-ліпший слуга, та це ще не найгірша небезпека; мене можуть знеславити.

Так, справа стає серйозною, хлопче, — додав він весело, з гасконським акцентом. — Йдеться про твою честь. Для бідолахи, кинутого долею так низько, як я, ніколи вже не повториться подібна нагода. Може, й будуть удачі, але вже не такі!.. »

Він довго міркував, походжаючи швидко туди й сюди і час від часу раптом спиняючись. В його кімнаті стояв чудовий бюст кардинала Рішельє, що мимоволі притягав його зір. Йому здавалося, що Рішельє суворо дивиться на нього, немов дорікаючи йому за брак відваги, властивої натурі справжнього француза. «Невже б я вагався у твої часи, великий кардинале!» — подумав він.

«Припустімо найгірше, — сказав собі нарешті Жульєн, — хай це пастка, але тоді вона дуже гидка й може скомпрометувати дівчину. Вони знають, що я не з тих, хто мовчатиме. Отже, треба буде мене вбити. Це було добре 1574 року за часів Боніфація де Ла-Моля, але теперішні де Ла-Молі на це не наважаться. Люди змінилися. Мадемуазель де Ла-Моль усі так заздрять! З якою насолодою завтра ж у чотирьох сотнях салонів роздзвонять про її ганьбу!

Слуги вже й зараз базікають про те, що я користуюсь її особливою увагою, я це знаю, я чув, як вони плещуть язиками...

З другого боку — її листи!.. Вони, мабуть, думають, що я ношу їх при собі. Мене схоплять у її кімнаті і відберуть їх. Я матиму справу з двома, трьома, чотирма чоловіками, хіба я знаю? А втім, де вони візьмуть таких людей? Хіба в Парижі знайдеш слуг, на яких можна покластись? Вони бояться суду... Але, хай йому чорт, може, це будуть вони самі — де Кейлюс, де Круазнуа, де Люз власними персонами. Яка спокуса для них — повтішатися з видовища, коли я стоятиму перед ними, як дурень. Стережіться тоді Абеляра, пане секретарю!

Е, ні, до біса, панове! І ви матимете знаки моїх ударів, я битиму в обличчя, як солдати Цезаря при Форсалі... А листи я можу сховати в надійному місці!»

Жульєн переписав два останні листи, сховав копії в одному з томів розкішного видання Вольтера і сам відніс оригінали на пошту.

Повернувшись, він з подивом і жахом подумав: «Що я роблю, це ж якесь божевілля!» За останню чверть години він ні разу не подумав про те, що має відбутися цієї ночі.

«Але, відмовившись, я потім сам себе зневажатиму. Все життя мене мордуватимуть сумніви, а сумнів для мене — найстрашніша мука. Хіба я не зазнав таких мук через коханця Аманди? Я, мабуть, скоріше простив би собі справжній злочин; раз признавшись у ньому, я далі вже не думав би про це.

Як, невже я, кому поталанило стати щасливим суперником маркіза, що носить одне з найславніших імен Франції, сам з легким серцем визнаю себе нижчим за нього! Не піти — це просто боягузтво! Це все вирішує, — вигукнув Жульєн, схоплюючись, — до того ж вона красуня!

Якщо це не змова, то на яке божевілля вона наважується заради мене! Якщо ж це містифікація — к чорту! Панове, від мене залежить зробити цей жарт серйозним, і так я й зроблю!

А що, як вони зв’яжуть мені руки в ту мить, коли я з’явлюсь у кімнаті? Може, вони приладнали там якийсь хитрий пристрій?»

— Це як на дуелі, — сказав він, раптом розсміявшись, — кожен удар можна відбити, — каже мій учитель фехтування, — але Господь Бог, бажаючи покласти край поєдинкові, робить так, що хтось із двох противників не встигає відбити удару. Зрештою ось чим ми їм відповімо! — Він витяг свої пістолети з кишені і, хоч вони були недавно заряджені, перезарядив їх.

Залишилось чекати ще кілька годин; щоб зайнятись чим-небудь, Жульєн сів писати листа Фуке:

«Любий друже, вкладений в оцей конверт лист розпечатай лише тоді, коли дізнаєшся, що зі мною сталося щось незвичайне. Тоді повитирай власні імена в рукописі, доданому до цього, замов вісім копій з нього і пошли їх у газети в Марсель, Бордо, Ліон, Брюссель тощо. Через десять днів дай надрукувати рукопис, пошли перший примірник панові маркізу де Ла-Молю, а через два тижні розкидай вночі решту примірників по вулицях Вер’єра».

У цьому невеличкому виправдувальному документі в формі розповіді, що його Фуке повинен був розпечатати тільки в разі катастрофи, Жульєн постарався якомога менше скомпрометувати мадемуазель де Ла-Моль, але зрештою він досить точно змалював своє становище.