Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

Другий поверх був такий високий, що Жульєна, коли від походжав з листом у руці по липовій алеї, не можна було помітити з вікна мадемуазель де Ла-Моль, бо його ховали густі підстрижені крони лип. «Та що це я! — з досадою подумав Жульєн. — Знов необережність! Якщо все це задумано, щоб з мене поглузувати, то ходити тут з листом у руці — це тішити ворогів!»

Норберова кімната була саме над кімнатою його сестри; отже, якби Жульєн вийшов з-під склепіння, утвореного підстриженим гіллям лип, граф і його друзі могли б стежити за кожним його рухом.

Мадемуазель де Ла-Моль з’явилась біля вікна. Він показав їй ріжок листа; вона кивнула головою. Жульєн негайно побіг до себе і раптом на головних сходах зіткнувся з прекрасною Матильдою, яка спокійнісінько вихопила з рук листа і глянула на нього усміхненим поглядом.

«Скільки почуття було в очах сердешної моєї пані де Реналь, — подумав Жульєн, — коли вона наважувалась взяти від мене листа навіть після того, як ми півроку були близькі! Здається, ніколи в житті не дивилась вона на мене такими усміхненими очима».

Він не пробував довести свою думку до кінця і знайти їй пояснення; може, він засоромився дріб’язковості своїх міркувань. «А проте яка відмінність, — мимоволі думав він, — у вишуканості ранкового вбрання, у витонченості манер. Людина з гарним смаком, побачивши мадемуазель де Ла-Моль на відстані тридцяти кроків, одразу вгадає, яке становище вона посідає у вищому світі. Ось що можна назвати безперечною гідністю».

Жартуючи таким чином, Жульєн проте не наважувався признатися собі у такій думці: пані де Реналь не довелося жертвувати заради нього маркізом де Круазнуа. Єдиним його суперником там був тільки отой підлий супрефект пан Шарко, який називав себе де Можіроном, бо нікого з справжніх Можіронів уже не лишалося в живих.

О п’ятій годині Жульєн одержав третього листа, його йому кинули з порога бібліотеки, і мадемуазель де Ла-Моль знову зникла. «Що за манія листування! — сказав він собі сміючись, — адже так легко можна було б просто поговорити! Ворог хоче мати мої листи, це ясно, і якнайбільше! — Він не поспішав розпечатувати листа. — Знов якісь красиві фрази», — думав він. Але, прочитавши, він зблід. Лист містив усього кілька рядків:

«Мені треба порозмовляти з вами; я мушу з вами порозмовляти сьогодні ж увечері; коли проб’є першу годину після півночі, вийдіть у сад. Візьміть біля колодязя велику садівникову драбину, підставте її до мого вікна і підніміться до мене. Ніч буде місячна, але байдуже».

XV. ЧИ ЦЕ НЕ ЗМОВА?

О, як нестерпно тягнеться час між

великим задумом і його

здійсненням! Скільки марних страхів!

Скільки вагань! Поставлено на

карту життя! І навіть незмірно

більше — честь!

Шиллер

«Справа стає серйозною, — подумав Жульєн, — і щось уже занадто ясною, — додав він, поміркувавши. — Як! Ця красуня може розмовляти зі мною в бібліотеці, слава тобі Господи, зовсім вільно; маркіз ніколи сюди не заходить, боячись, щоб я йому не підсунув якихось рахунків. До того ж пан де Ла-Моль і граф Норбер — єдині особи, що сюди заходять, але їх майже цілий день не буває вдома, і можна легко вистежити момент, коли вони повертатимуться додому. А прекрасна Матильда, гідна бути дружиною найблагороднішого можновладного князя, хоче, щоб я зробив таку жахливу необачність!

Ясно, мене хочуть погубити або принаймні зробити з мене посміховисько. Спочатку хотіли зробити це з допомогою моїх листів, але вони написані обережно. Тепер противник домагається від мене такого вчинку, що видав би мене з головою. Ці панове вважають мене за надто вже дурного чи за якогось фертика. Сто чортів! Щоб ясної місячної ночі лізти на другий поверх, на висоту двадцять п’ять футів! Мене ж побачать навіть із сусідніх будинків. Гарний я буду на драбині!» Жульєн пішов у свою кімнату й почав, насвистуючи, укладати свою дорожню валізу. Він вирішив їхати, нічого не відповівши Матильді.

Однак це мудре рішення не принесло спокою його душі.

«А що, як Матильда щира? — сказав він раптом, замкнувши валізу. — Тоді я видамся їй жалюгідним боягузом. Я — людина безрідна, мені треба мати великі чесноти, незаперечні, не такі, що тільки поблажливо приписують мені, а доведені вчинками, що промовляють за себе».