Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

— Ну, а тепер до роботи! — вигукнув він, замкнувшись на ключ у своїй кімнаті і скидаючи сюртук.

«Чи можна уявити, мадемуазель, — писав він Матильді, — щоб дочка маркіза де Ла-Моля передала через Арсена, батькового лакея, такого звабливого листа бідному тесляреві з Юри, — безперечно, тільки для того, щоб поглузувати з його простоти...» І він переписав тут же найодвертіші вислови з її листа.

Його відповідь зробила б честь дипломатичній обережності самого шевальє де Бовуазі. Була тільки десята година, Жульєн, сп’янілий від щастя й почуття своєї могутності, такої незвичайної для бідолахи, пішов в італійську оперу. Сьогодні співав його друг Джеронімо. Ніколи ще музика так не захоплювала його. Він почував себе Богом.

XIV. ДУМКИ МОЛОДОЇ ДІВЧИНИ

Скільки сумнівів! Скільки безсонних

ночей! Боже праведний! Невже

я дійду до такого приниження! Він

сам зневажатиме мене. Та він

від’їжджає, він покидає мене.

Альфред де Мюссе

Не без боротьби з собою написала Матильда свого листа. Хоч би які були джерела її прихильності до Жульєна, ця прихильність незабаром перемогла її гордощі, що неподільно панували в її серці з того часу, як вона себе пам’ятала. Вперше в житті ця горда й холодна душа пройнялася пристрасним коханням. Але навіть перемігши гордість, це почуття ще зберігало всі її звички. Два місяці боротьби й нових, ніколи не зазнаних почуттів змінили, так би мовити, весь її душевний лад.

Матильді здавалося, ніби перед нею відкрилося нове життя. Цьому видінню, що всевладно панує над людьми з відважною душею і високим розумом, довелося довго боротись з почуттям власної гідності й прописними поняттями обов’язку. Одного разу о сьомій годині ранку вона ввійшла в спальню своєї матері і попросила в неї дозволу виїхати до Віллек’є. Маркіза навіть не зволила відповісти їй на це і порадила лягти знов у ліжко. Це було останнє зусилля звичайної розважливості й поваги до прищеплених їй поглядів.

Її дуже мало лякала думка вчинити погано й порушити правила, священні в очах таких людей, як де Кейлюс, де Люз, де Круазнуа. Їй здавалося, що люди цієї породи ніколи її не зрозуміють. Вона звернулася б до них за порадою, якби йшлося про купівлю екіпажа або маєтку. Страшилася вона тільки одного: щоб її не засудив Жульєн.

«А може, він тільки здається незвичайною людиною?» — думала вона.

Вона почувала огиду до безхарактерності, і саме це відштовхувало її від гарних юнаків, що упадали коло неї. Що більше й дотепніше вони висміювали все, що віддаляється від моди, або те, що невдало наслідує моду, то нижче падали в її очах.

«Вони хоробрі, й тільки. І що то за хоробрість? — казала вона собі. — Битися на дуелі? Але дуель тепер не більше як церемонія. Все там відоме наперед, навіть те, що треба сказати, падаючи. Впавши на траву і притиснувши руку до серця, треба великодушно простити супротивника й переказати кілька слів коханій, часто уявній або такій, що в день вашої смерті поїде на бал, щоб не збуджувати підозріння.

Не важко мчати назустріч небезпеці на чолі ескадрону, з блискучою шаблею наголо, але хто зумів зустріти небезпеку на самоті, несподівану, непередбачену, справді жорстоку небезпеку!»

«Ні, — сказала собі Матильда, — тільки при дворі Генріха III можна було зустріти людей шляхетного серця й походження. Ах, якби Жульєн брав участь у боях при Жарнаку або Монконтурі, я б не вагалась. За тих часів могутності й сили французи не були ляльками. День бою був для них днем, коли їм менш за все доводилося вагатись.

Життя їх не було, як та єгипетська мумія, оповите покровом, для всіх однаковим і незмінним. Так, — думала вона далі, — тоді потрібно було більше справжньої відваги, щоб вийти самому об одинадцятій годині ночі з палацу Суассон, де жила Катерина Медічі, ніж тепер для того, щоб поїхати в Алжир. Життя чоловіка було сповнене випадковостей. Тепер цивілізація знищила все випадкове й несподіване. Якщо несподіване виявиться в думках, нема для нього досить дошкульних епіграм, якщо воно проявиться в дії, нема такої підлоти, на яку б не штовхнув нас страх. Ми виправдуємо всяку дурість, вчинену зі страху. Вік виродження й нудьги! Що сказав би Боніфацій де Ла-Моль, якби, підвівши з могили відтяту голову, побачив тисяча сімсот дев’яносто третього року сімнадцять своїх нащадків, що, ніби ті барани, дозволили себе схопити і через два дні поклали голови на плаху? Вони певні були, що загинуть, але захищатись, убити одного чи двох якобінців — вважали поганим тоном! О! За героїчної епохи Франції, у вік Боніфація де Ла-Моля, Жульєн був би командиром ескадрону, а мій брат — юним добре вихованим священиком з доброчесністю в очах і повчанням на устах».

Кілька місяців тому Матильда вже втратила надію зустріти людину, хоч трохи відмінну від загального шаблону. Вона знаходила якусь втіху в тому, що дозволила собі листуватися з кількома світськими молодиками. Цей сміливий вчинок, такий негожий, такий необачний для дівчини, міг збезчестити її в очах пана де Круазнуа та його батька герцога де Шона і всієї цієї сім’ї, яка, довідавшись про те, що шлюб розладнався, могла б спитати про причину цього. Траплялось, що Матильда навіть не могла заснути вночі після того, як написала комусь листа, а проте тоді це були тільки відповіді.