Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

Потроху Жульєнове збудження вгамувалось, — обережність перемогла. Він сказав собі, як його вчитель Тартюф, роль якого він знав напам’ять:

— Я можу думати, що це слова лукаві,

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Я до сих слів тоді довіру покажу,

Як ласки вашої, якої так жадаю,

Не тільки на словах, а в дійсності дізнаю...[29]

(«Тартюф», дія IV, сцена V)

Тартюфа теж погубила жінка, а він був не гірший за будь-кого іншого... Мою відповідь можуть потім показати кому-небудь... та ми знайдемо засіб проти цього, — додав він повільно, стримуючи лють, — ми з того й почнемо відповідь, що повторимо найпалкіші фрази з листа чарівної Матильди.

Так, але що як четверо лакеїв пана де Круазнуа кинуться на мене і вихоплять у мене оригінал?

Ні, це неможливо, я добре озброєний і маю, як відомо, звичку стріляти в лакеїв.

Хай так! І все ж один з них — хоробрий хлопець, він кидається на мене. Йому, припустімо, обіцяли сто наполеондорів. Я вбиваю або пораню його; та цього ж тільки їм і треба! Мене, як годиться за законом, кидають до в’язниці. Я перед судом виправної поліції, мене за всіма правилами правосуддя везуть у Пуассі в компанію панів Фонтана і Магалона. Там, у камері, я валятимусь покотом з чотирма сотнями волоцюг! І я ще хотів жаліти цих людей! — скрикнув він, схоплюючись. — А вони хіба жаліють коли-небудь людей третього стану, що потрапляють їм до рук?

Ці слова були передсмертним зітханням тієї вдячності до пана де Ла-Моля, яка досі його мимоволі тривожила.

«Не поспішайте, вельможні панове, я чудово розумію цю макіавеллівську махінацію; вона гідна абата Маслона або пана Кастанеда з семінарії. Ви відберете в мене цього провокаційного листа, і я стану другим полковником Кароном у Кольмарі.

Одну хвилиночку, панове! Я зараз відішлю цього фатального листа в добре запечатаному конверті панові Пірару на схованку. Це найчесніша людина, янсеніст і, отже, непідкупний. Так, але він розпечатує всі листи... Ні, краще пошлю цього листа Фуке».

Треба зізнатись, погляд Жульєна був жахливий, обличчя його стало огидним, від нього віяло справжньою злочинністю. Це був нещасливець, що вступив у єдиноборство з цілим суспільством.

— «До зброї!» — скрикнув Жульєн і одним стрибком скочив з Ганку палацу де Ла-Моль. Він увірвався в будку вуличного переписувача на розі вулиці, злякавши його своїм виглядом.

— Перепишіть оце, — сказав він йому, подаючи листа мадемуазель де Ла-Моль.

Поки переписувач працював, він сам написав листа Фуке, прохаючи його зберегти для нього дорогоцінну річ. «Та ні, — раптом схаменувся він, — фіскальний кабінет на пошті розпечатає мого листа і віддасть вам те, що ви шукаєте... Ні, панове».

Він вийшов і купив у книгаря-протестанта величезну Біблію, дуже майстерно сховав у палітурці Матильдиного листа, потім наказав запакувати книгу і все відправив поштою з диліжансом на ім’я одного з робітників Фуке, про якого в Парижі ніхто й гадки не мав.

Зробивши це, він, веселий і радісний, повернувся додому.