Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

Через годину лакей передав Жульєну листа: це було справжнє освідчення в коханні.

«Стиль не дуже афектований», — сказав собі Жульєн, намагаючись цим літературним зауваженням стримати радість, яка зводила його щоки, змушуючи мимоволі широко всміхатись.

— Нарешті! — раптом скрикнув він, неспроможний стримати сильного хвилювання. — Нарешті я, бідний селянський хлопець, дочекався освідчення від знатної дами! Треба визнати, що я тримався непогано, — додав він, силкуючись стримати буйну радість. — Я зумів зберегти гідність, ніколи не сказавши, що люблю її.

І він почав розглядати кожну літеру, кожне слово. В мадемуазель де Ла-Моль був красивий, дрібний англійський почерк. Йому треба було чимось відвернути увагу, щоб хоч трохи вгамувати радість, від якої паморочилося в голові.

«Ваш від’їзд змушує мене висловитись... Не бачити вас довго — понад мої сили... »

Раптом одна думка вразила Жульєна, як відкриття; пройнявшись ще більшою радістю, він перестав розглядати листа.

— Отже, я переміг маркіза де Круазнуа, — скрикнув він, — і це я, що розмовляю лише про серйозні речі! А він же такий красень, у нього вусики й розкішний мундир, він завжди вміє сказати влучне й дотепне слово!

Жульєн пережив хвилину невимовного раювання; він блукав по саду, не тямлячи себе від радості.

Трохи згодом він піднявся до свого службового кабінету і попросив доповісти про себе маркізові де Ла-Молю, який, на його щастя, був дома. Показавши йому кілька ділових листів з Нормандії, Жульєн без будь-яких зусиль переконав маркіза, що клопоти, пов’язані з нормандськими процесами, змушують його відкласти свою поїздку в Лангедок.

— Я дуже радий, що ви не їдете, — сказав маркіз, коли вони закінчили справи, — мені приємно вас бачити.

Жульєн вийшов. Ці слова збентежили його.

«А я хочу звабити його дочку, розладнати, можливо, її шлюб з маркізом де Круазнуа, на який він покладає такі надії: коли сам він не буде герцогом, то принаймні дочка його дістане табурет».

У Жульєна майнула думка виїхати в Лангедок, незважаючи на Матильдиного листа і на розмову з маркізом. Але цей проблиск доброчесності мигнув і негайно зник.

«Чи не надто я добрий, — думав він, — чого це мені, плебеєві, жаліти таку знатну сім’ю! Адже герцог де Шон взиває мене слугою! А якими способами збільшує маркіз своє величезне багатство? Тим, що продає ренту на біржі, коли дізнається при дворі, що завтра розіграється щось подібне до державної кризи. Невже я, кинутий долею-мачухою в останні ряди, я, кого вона наділила благородним серцем і не дала навіть тисячі франків ренти, залишивши без шматка хліба, — так, буквально без шматка хліба, — невже я відмовлюсь від щастя, що випало на мою долю? Від прозорого джерела, що може вгамувати мою спрагу в пекучій пустелі посередності, якою мені так важко йти! Сто чортів, нема дурних, кожен живе для себе в цій пустелі егоїзму, що зветься життям».

І він пригадав, які сповнені зневаги погляди кидали на нього пані де Ла-Моль і особливо її приятельки, придворні дами.

Насолода перемоги над маркізом де Круазнуа остаточно заглушила голос доброчесності.

— Як би я хотів побачити його гнів! — вигукнув Жульєн. — з якою певністю я прошив би його тепер шпагою! — І він зробив блискавичний рух випаду. — До цього часу я був у його очах просто хам, що розхрабрувався понад міру. Після цього листа я йому рівня. Так, — казав він з якоюсь безмежною насолодою, смакуючи кожне слово, — наші чесноти — мої і маркізові — були зважені, і бідний тесля з Юри переміг. Прекрасно! — скрикнув він, — отак я й підпишусь під своїм листом! Не думайте, мадемуазель де Ла-Моль, що я забуваю про своє становище. Я вам дам зрозуміти й відчути, що це заради тесляревого сина ви зреклися нащадка знаменитого Гі де Круазнуа, який супроводив у хрестовому поході Людовіка Святого.

Жульєн не міг більше стримувати радості. Хотілося вийти в сад, бо кімната, де він був замкнувся на ключ, здавалась йому занадто тісною, він задихався.

«Я, бідний селянин з Юри, — повторював він раз у раз, — приречений завжди носити цей похмурий чорний костюм! А проте двадцять років тому і я носив би мундир, як вони! Тоді такий, як я, або був би убитий, або став би генералом у тридцять шість років». Лист, якого він стискав у руці, наче додавав йому росту, він почував себе героєм. Тепер, щоправда, цей чорний костюм може дати до сорока років посаду на сто тисяч франків і синю орденську стрічку, як у єпископа Бовейського.

— Ну що ж! — сказав він з якоюсь мефістофельською усмішкою, — виходить, я розумніший, ніж вони. Я зумів вибрати мундир, що відповідає добі. — І він відчув новий приплив честолюбства й прихильності до духовного сану. — А скільки кардиналів ще нижчого походження, ніж я, добилися влади! Хоча б мій співвітчизник Гранвел.