Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

Жульєн перебільшував значення цього відкриття і приписував мадемуазель де Ла-Моль ледве не макіавеллівську двоєдушність. Жульєнові так набридли лицемірство і доброчесні розмови, що це гадане лукавство в його очах було чарівним і становило мало не єдину моральну її перевагу.

Він більше розпалював свою уяву, ніж віддавався чарам кохання.

Коли він, поринаючи в мрії, уявляв собі чарівну постать мадемуазель де Ла-Моль, її вишукані вбрання, білосніжну ручку, незрівнянну красу плечей і невимушеність рухів — лише тоді й почував себе закоханим у неї. І для довершення чарів він уявляв її собі Катериною Медічі. Він приписував її вдачі неймовірну глибину й підступність. Це був ідеал Малонів, де Фрілерів і Кастанедів, якими він захоплювався в юнацтві, — одне слово, для нього це був ідеал Парижа.

Та чи є щось дивніше у світі за уявлення про незбагненну глибину й підступність вдачі парижан?

«Невже це тріо знущається з мене?» — думав Жульєн. Хто хоч трохи знає Жульєнову вдачу, може собі уявити, яким холодним і похмурим ставав його зір, зустрічаючись із поглядом Матильди. З гіркою іронією відхиляв він вияви приязні, з якими вражена мадемуазель де Ла-Моль двічі чи тричі наважувалася звернутись до нього.

Ображене цією несподіваною зміною серце дівчини, що звичайно було холодне, байдуже, чутливе тільки до розуму, пройнялося пристрасним почуттям, на яке тільки було здатне. Але у Матильдиній вдачі водночас було надто багато гордощів, і тому зародження почуттів, які ставили її щастя в залежність від іншого, завдало їй глибокого смутку.

Жульєн уже дечого навчився відтоді як прибув до Парижа і добре бачив, що це не була одноманітна, байдужа нудьга. Замість жадібно шукати всіляких розваг, як раніше, роз’їжджати по театрах і вечорах, Матильда тепер всього цього уникала.

Матильда терпіти не могла французького співу, він нагонив на неї страшенну нудьгу, а проте Жульєн, який мав за власний обов’язок бути присутнім на роз’їзді в опері, помітив, що вона стала там часто бувати. Йому здавалося, що вона втратила частку того бездоганного самовладання, яким так блискуче відзначалася її поведінка. Інколи вона відповідала приятелям образливими, аж надто дошкульними жартами. Особливо переслідувала вона маркіза де Круазнуа. «Мабуть, він занадто любить гроші, коли не кидає цієї дівчини разом з її багатством», — думав Жульєн. Обурений тим, що вона так зневажає чоловічу гідність, він поводився з нею ще холодніше, навіть дозволяючи собі іноді не зовсім чемно відповідати їй.

Та хоч як твердо він вирішив не зважати на увагу, яку виявляла до нього Матильда, проте та увага часом була така очевидна і здивованого Жульєна так чарувала Матильдина врода, що іноді його опановувала тривога.

«Спритність і впертість цієї великосвітської молоді кінець кінцем переможуть мою недосвідченість, — думав він. — Треба мені виїхати і покласти усьому край». Маркіз тільки що доручив йому управління кількома невеликими маєтками й будинками в Нижньому Лангедоку. Треба було туди поїхати; пан де Ла-Моль неохоче дав свою згоду на це: Жульєн зробився для нього другим «я» в усіх справах, за винятком тих, що стосувалися його високих політичних задумів.

«Зрештою їм не вдалося мене перехитрити, — казав собі Жульєн, готуючись до від’їзду. — Чи справді глузувала мадемуазель де Ла-Моль з цих юнаків, чи ці жарти призначалися тільки для того, щоб викликати мою довіру, — однаково, вони мене розважили.

Якщо в них не було змови проти тесляревого сина, то поведінка мадемуазель де Ла-Моль просто незбагненна; і в такій самій мірі щодо мене, як і щодо маркіза де Круазнуа. Вчора, наприклад, вона щиро розсердилась, і я мав приємність чути, як через мене, бідного плебея, добре перепало цьому знатному і багатому молодикові. Оце справжня моя перемога! Як приємно буде згадувати про це в поштовій кареті серед рівнин Лангедока!»

Він нікому не розповідав про свій від’їзд, але Матильда краще за нього знала, що він завтра покидає Париж, і покидає надовго. Вона послалась на те, що болить голова, що біль нібито стає ще дужчий від духоти у вітальні, і довго прогулювалась по саду; вона так допекла своїми насмішками Норберу, маркізові де Круазнуа, де Кейлюсу, де Люзу і ще кільком юнакам, які цього дня обідали в палаці де Ла-Моль, що вони змушені були піти. Матильда якось дивно поглядала на Жульєна.

«Ці погляди, можливо, — сама лише комедія, — подумав Жульєн, — але її уривчасте дихання, її схвильованість! Е! — сказав він собі. — Де вже мені судити про такі речі! Це ж те, що є найвищого й найвитонченішого серед парижанок. Може, вона похопила це уривчасте дихання, яке мене трохи не зворушило, від своєї улюбленої Леонтіни Фай».

Вони залишились удвох; розмова не клеїлася. «Ні! Жульєн нічого не почуває до мене», — з гіркотою думала Матильда.

Коли він прощався з нею, вона сильно стиснула йому руку біля ліктя:

— Сьогодні ввечері ви одержите від мене листа, — сказала вона, і голос її так змінився, що його не можна було впізнати.

Помітивши це, Жульєн одразу розчулився.

— Батько надзвичайно цінить ті послуги, які ви йому робите, — мовила вона. — Не треба завтра їхати, знайдіть який-небудь привід. — І вона втекла.

Постать її була чарівна, годі й уявити собі красивішу ніжку, і бігла вона з такою грацією, що Жульєн був зовсім зачарований, але чи вгадає читач, про що він подумав, як тільки вона зникла? Його обурив владний тон, яким вона промовила «не треба». Кажуть, що Людовік XV, вмираючи, теж дуже образився, коли його лейб-медик необережно вжив слово «не треба», а проте Людовік XV не був вискочнем.