Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

«Жульєн дуже щирий зі мною, — думала вона. — Такому бідному юнакові, нещасному через надмірне честолюбство, напевне, дуже бракує друга. Можливо, що я для нього — цей друг, але, здається, він не кохає мене. Він такий сміливий, що, певне, не побоявся б сказати мені про свою любов».

Ця непевність, ці суперечки з самою собою, що відтепер сповнювали кожну хвилину Матильдиного життя, — бо досить їй було порозмовляти з Жульєном, як у неї з’являлись усе нові й нові аргументи «за» і «проти», — зовсім розвіяли нудьгу, яка так часто мучила її досі.

Як дочка мудрого аристократа, що міг стати міністром і повернути церкві її угіддя, мадемуазель де Ла-Моль була завжди оточена в монастирі Сакре-Кер надмірними лестощами. Це лихо завжди лишається непоправним. Її переконували, що через переваги свого багатства, знатності тощо вона повинна бути щасливішою за інших. Саме це й становить джерело нудьги і нескінченних дивацтв усіх королів.

Матильда не уникла прикрого впливу цих повчань. Хоч яка була б розумна десятирічна дівчинка, вона не може встояти перед лестощами всього монастиря, до того ж, напевно, добре обгрунтованими.

Відтоді як вона вирішила, що кохає Жульєна, нудьга її розвіялась. Кожен день вона раділа, що зважилась на таку палку пристрасть. «Це дуже небезпечна розвага, — думала вона, — тим краще! В тисячу разів краще! Без цього кохання я нудьгувала протягом найкращих років життя — з шістнадцяти до двадцяти! Я й так уже згайнувала свої найкращі роки, я мала єдину розвагу — вислуховувати нікчемні теревені маминих приятельок, хоч кажуть, що тисяча сімсот дев’яносто другого року в Кобленці вони не відзначалися такою суворістю, як у теперішніх проповідях».

У хвилини великих сумнівів, що охоплювали Матильду, Жульєн часто помічав на собі її пильні погляди і не розумів їхнього значення. Він почував, що граф Норбер став до нього ще холоднішим, а пани де Кейлюс, де Люз і де Круазнуа ще погордливішими. Та він до цього звик. Таке лихо іноді траплялося з ним і раніше після якого-небудь вечора, коли він відзначався більше, ніж годиться в його становищі. Якби не та особлива увага, яку виявляла до нього Матильда, і не його власна цікавість, яка спонукала його дізнатися, що тут криється, він би рішуче ухилявся від післяобідніх прогулянок в саду в компанії цих бундючних юнаків з вусиками, що оточували мадемуазель де Ла-Моль.

«Так, не можна далі заперечувати цього, — казав собі Жульєн, — мадемуазель де Ла-Моль поглядає на мене якось дивно. Але навіть коли вона дивиться на мене прекрасними блакитними очима наче в самозабутті, я й тоді читаю в їхній глибині холодну цікавість і злість. Невже це і є кохання? Які не схожі вони на очі пані де Реналь!»

Якось після обіду Жульєн, провівши пана де Ла-Моля у його кабінет, поспішно вернувся в сад. Наближаючись до компанії, що оточувала Матильду, він почув кілька голосно промовлених слів. Матильда дражнила брата. Жульєн виразно почув своє ім’я, назване двічі. Як тільки він підійшов, враз запанувала глибока мовчанка, і вони марно намагались якось порушити її. Мадемуазель де Ла-Моль і її брат були надто схвильовані, щоб говорити про щось інше. Пани де Кейлюс, де Круазнуа, де Люз і ще один їхній друг зустріли Жульєна з крижаною холодністю. Він пішов геть.

XIII. ЗМОВА

Уривки розмов, випадкові зустрічі

перетворюються в найочевидніші

докази в очах людини, обдарованої

уявою, якщо в серці її є хоч іскра

вогню.

Шиллер

На другий день він знову почув, що Норбер розмовляв про нього з сестрою, і при його появі знову запанувала мовчанка, як і напередодні. Тепер його підозріння не мали меж. «Очевидно, ця чарівна молодь змовилася знущатися з мене. Треба визнати, що це куди ймовірніше, куди природніше, ніж гадана пристрасть мадемуазель де Ла-Моль до бідолахи секретаря. Та й чи здатні ці люди до пристрасних почуттів! На каверзи — вони спритні! Вони заздрять мені за мої скромні переваги в розмовах. Заздрість — іще одна їхня слабість. Тепер усе ясно. Мадемуазель де Ла-Моль хоче мене переконати, що не байдужа до мене, тільки для того, щоб зробити з мене посміховисько в очах свого нареченого».

Це жахливе підозріння змінило Жульєнів моральний стан і знищило в його серці зародок кохання. Адже це кохання було породжене тільки винятковою вродою Матильди або, скоріш, її шляхетною поставою й чарівними туалетами. А Жульєн був щодо цього справжнім простаком. Недарма кажуть, що великосвітська красуня найбільше вражає простака, який своїм розумом пробився до вершин суспільства. Адже ж не про душевні переваги Матильди мріяв Жульєн усі ці дні. У нього вистачало здорового глузду, і він розумів, що зовсім не знає її душі. Все, що він бачив, могло виявитись облудою.

Наприклад, Матильда майже щодня проводила матір до церкви і ні за що у світі не згодилася б пропустити недільну обідню. Коли траплялось, що у вітальні палацу де ЛаМоль якийсь необачний гість забувався й дозволяв собі хоч найменший натяк на жарт, що торкався справжніх чи гаданих інтересів трону або церкви, Матильда тієї ж миті прибирала холодної серйозності, її грайливий погляд раптом набував холодної гордовитості старовинного фамільного портрета.

Проте Жульєн добре знав, що в її кімнаті завжди лежать один-два томи найбільш філософських творів Вольтера. Він і сам інколи крадькома брав для себе по кілька томів цього прекрасного видання в розкішній оправі. Щоб приховати їхню відсутність на полиці, він трохи розсував ті, що залишались. Але незабаром Жульєн помітив, що не тільки він читає Вольтера. Він удався до семінарських хитрощів і зв’язав волосинками ті томи, що, на його думку, могли цікавити мадемуазель де Ла-Моль. І справді, вони зникали на цілі тижні.

Пан де Ла-Моль, якого вивів з терпіння книгар, що надсилав йому тільки фальшиві мемуари, доручив Жульєнові купувати всі більш-менш цікаві новинки. Але щоб отрута не поширювалась на домашніх, секретар одержав розпорядження ставити ці книги в окрему шафу в маркізиній спальні. Незабаром Жульєн переконався, що, як тільки серед цих новинок з’являлися книги, хоч трохи ворожі інтересам трону й церкви, вони негайно зникали. Зрозуміла річ, їх читав не Норбер.