Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

— Смішного не може бути в країні, де є дві партії, — казав пан де Ла-Моль.

Дочка зрозуміла цю думку.

— Отже, панове, — казала вона Жульєновим ворогам, — ви все життя боятиметесь, а потім вам скажуть:

Це зовсім був не вовк, а лише тінь його.

Матильда скоро покинула їх. Братові слова її дуже налякали, вона довго не могла заспокоїтись; але на другий день вона вже бачила в них найкращу похвалу.

«У наш час, коли ніде нема рішучості, його рішучість лякає їх. Я перекажу йому братові слова і подивлюсь, що він на це відповість. Але для цього треба вибрати хвилину, коли його очі загоряться. Тоді він не вміє брехати».

— А що, як це Дантон! — мовила вона, отямившись після довгих роздумів. — Ну що ж! Припустимо, революція повторилася б. Яку роль відіграли б тоді Круазнуа з моїм братом? Це можна вгадати наперед: велична покара долі! Це будуть героїчні барани, що дадуть перерізати собі горло без найменшого опору. Вмираючи, вони все ще боятимуться погрішити проти доброго тону. А мій Жульєн пустить кулю в лоб кожному якобінцеві, що з’явиться його заарештувати, якщо тільки в нього буде найменша надія на порятунок. Він не побоїться поганого тону, ні!

Останні слова примусили її замислитись; вони викликали прикрі спогади, і все її завзяття відразу згасло. Вона згадала жарти панів де Кейлюса, де Круазнуа, де Люза та її брата — вони одностайно закидали Жульєнові, що у нього вигляд святенника: смиренний і лицемірний.

— Але ж, — вигукнула вона раптом, і очі її радісно спалахнули, — ці постійні гіркі жарти саме й доводять, всупереч їхнім бажанням, що він і є найцікавіша людина, яку ми бачили цього сезону!

«Яке значення мають його хиби, смішні риси? В ньому є щось величне, і це їх неприємно вражає, незважаючи на їхню доброту й великодушність. Зрозуміла річ — він бідний і вчився, щоб стати священиком. А вони — командують ескадронами, їм не треба вчитися. Це куди зручніше.

І все ж, незважаючи на його вічний чорний костюм і святенницьку міну, яку довелось прибрати цьому бідному юнакові, щоб не вмерти з голоду, — його перевага лякає їх, це цілком ясно. А ця попівська міна зникає, як тільки ми залишаємося з ним наодинці. І коли ці пани кажуть щось, на їхню думку, дотепне й несподіване, вони завжди поглядають насамперед на Жульєна, це я прекрасно помітила. А проте вони добре знають, що сам він з ними ніколи не заговорить, поки його не спитають. Він звертається тільки до мене. Він вірить, що в мене висока душа. На їхні заперечення він відповідає тільки з чемності і одразу ж знов шанобливо замовкає. Зі мною він сперечається цілими годинами і тільки тоді стає певним у своїх переконаннях, коли в мене не лишається ані найменшого заперечення проти них. Зрештою, протягом цієї зими між нами не було серйозної сварки, ми лише часто кололи одне одного, щоб привернути увагу. Та що там казати, навіть мій батько, людина видатна, що уславить наш рід, і той поважає Жульєна. Всі інші його ненавидять, але ніхто не ставиться до нього зневажливо, хіба що оті стятенниці, материні приятельки».

Граф де Кейлюс намагався зажити слави палкого любителя коней; він гайнував цілі дні у стайні і часто навіть снідав там. Ця палка пристрасть у поєднанні зі звичкою ніколи не сміятися забезпечила йому велику повагу друзів — він був справжнім орлом у цьому маленькому гуртку.

Наступного дня, коли всі сиділи навколо крісла пані де Ла-Моль, — Жульєна тоді не було, — пан де Кейлюс, тільки-но побачивши мадемуазель де Ла-Моль, без будь-якого приводу заходився з підтримкою Круазнуа й Норбера спростовувати Матильдину прихильну думку про Жульєна. Вона негайно зрозуміла цей маневр і була в захваті.

«Ось вони всі, як один, повстали проти самотньої обдарованої людини, яка не має й десяти луїдорів ренти і не може їм відповісти, поки до неї не звернуться. Жульєн викликав у них страх навіть у своєму чорному костюмі. А що було б, якби він носив еполети?»

Ніколи ще вона так блискуче не говорила. З перших же слів вона закидала їдкими дотепами де Кейлюса і його союзників. Коли вогонь жартів цих блискучих офіцерів був припинений, вона сказала панові де Кейлюсу:

— Хай завтра який-небудь дворянин з гір Франш-Конте визнає, що Жульєн його незаконний син і дасть йому ім’я та кілька тисяч франків, — він через шість тижнів носитиме такі самі вуса, як і ви, панове. Через півроку він буде гусарським офіцером, як і ви, панове. І тоді велич його вдачі вже не буде смішна. Я бачу, що вам, пане майбутній герцог, лишається тільки давнє заперечення, нібито придворна аристократія має перевагу над провінційною. Але що ви зможете заперечити, коли я припру вас до стіни й дам у батьки Жульєнові іспанського герцога, що був у полоні в Безансоні під час наполеонівських воєн? Уявіть собі, що сумління примусило його визнати Жульєна своїм сином на смертному одрі.

Усі ці розмови про незаконне народження здалися панам де Кейлюсу і де Круазнуа виявом дуже поганого тону, — нічого іншого вони не побачили в міркуваннях Матильди.

Хоч як звик Норбер коритися сестрі, але її слова були аж надто ясні, і тому він прибрав поважного виразу, що, треба визнати, зовсім не личив його усміхненому добродушному обличчю, і наважився зробити їй з цього приводу зауваження.

— Ви часом не хворі, мій любий? — відповіла Матильда з удаваною серйозністю. — Ви, певно, дуже погано себе почуваєте, коли у відповідь на жарти читаєте мораль. Ви — і мораль! Чи не збираєтесь ви стати префектом?

Матильда скоро забула й ображений тон графа де Кейлюса, і невдоволення Норбера, і мовчазний розпач пана де Круазнуа. Їй треба було розв’язати один фатальний сумнів, який щойно закрався в її душу.